Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Ти знаєш щось про світ за Стіною? — тихо запитав Ред.

— Там, здається триває... війна... — відказала не дуже впевнено, підіймаючи на нього очі. Він ледь помітно кивнув головою.

— Ага, — підтакнув. — А ще?

— Світ цілком змінився. Став іншим… Стихії, катастрофи, хвороби… змінили його.

Ред знову кивнув головою, прижмурюючи очі.

— Ще?

— Бетті казала щось про дітей. Те, що у вашому Місті їх мало… Що… Стій! Чому це я розповідаю, а не ти? — обурилась я.

Ред хотів було посміхнутися, але...

— А як сама вважаєш, що там? — хитнув головою кудись убік.

На декілька хвилин замислилась, але потім відповіла:

— Люди… намагаються вижити, — машинально знизала плечима. — Вони завжди виживали. Шукають способи, — дивилася в одну точку в далеченні. — Сподіваються... Шукають... Знову сподіваються... І знову шукають... — подивилася на соковиту траву, потім на свої коліна. — Іноді історія світу повторюється. Світ... Існування всього людства живе по спіралі... Спіраль закручується, закручується... — я на своїй нозі пальцем машинально намалювала спіраль. Але прибравши руку на нозі, нічого не залишилося. — Потім… нічого… — пробурмотіла сумно. — І так знову, і знову… Від світу до світу… — перевела погляд на наші з Редом сплетені руки. — Динозаври вимерли, їм на зміну прийшли інші створіння...

Ред обережно стиснув мою руку — я сприйняла це як добрий знак, і це підбадьорило.

— Старий світ звалився. Тепер живемо ми, — закінчила я та зиркнула на хлопця. Весь цей час, виявляється, він слухав мене із заплющеними очима. — Що скажеш? Ти не спиш там?

— Якби ти знала, як близька до істини, — сказав він, не розплющуючи очей, та знову трохи стиснув мою руку. — Ти багато знаєш, Ріко... Звідки? — хлопець розтулив одне око, дивлячись на мене.

— Ну, дещо нам розповіли під час уроків, дещо я сама прочитала, дещо сама додумала...

— Ти молодець! Кмітлива! — він розкрив друге око.

— О, ну ще хвалебних од мені не вистачало! — скривилася я.

— Ні, це не комплімент, це факт, — він підморгнув та променисто посміхнувся мені.

— Ти знову за своє? — нахмурилася я.

— Вибач! Це якось само по собі виходить... Не можу не посміхатися тобі та не робити компліментів, ми ж на побаченні. Забула? — усмішка Реда згасла, як тільки він зустрівся з моїм роздратованим поглядом. — Ти ж сама скаржилася... що...

Скоса поглянула на Реда  — він тяжко зітхнув, дивлячись на мене з-під брів.

— Ти все-таки хочеш це почути... — сказав скоріше собі, ніж мені.

— Ну, розповідай вже! Давай швидше!

Ред знову зітхнув і раптом несподівано спитав:

— Знаєш, навіщо потрібні Колонії?

— Діти-сироти... — почала я.

— Так, але навіщо вас тримають тут? — він пильно дивився на мене.

Я трохи розгубилася:

— А де ще? У нас немає рідної «домівки», немає батьків, або родичів, які подбають про нас… Тому Спільнота піклується про нас.

— Гадаєш? — Ред підняв брову. — Думаєш, Спільноті є до вас діло?

— До нас! — виправила його.

— Так, до нас. Пробач, весь час забуваю, — промимрив він і почухав вільною рукою чоло.

— Нам так кажуть… — знизала плечима.

— О, так, а ви, як барани, свято вірите! — гмикнув хлопець. Я різко висмикнула свою руку та підвелася. — Вибач! Не хотів тебе образити... — Тон Реда тут же змінився — став лагідним та турботливим.

Я насторожилася. Хлопець знову простяг свою руку — просто тримав її на вазі, чекаючи на моє рішення. Його смарагдові очі наче просили про пощаду... Це наповнювало мою душу якимись хаотичними емоціями. А ще моїй руці стало дуже самотньо... Порожнеча раптово проникла в мою душу... і в цей момент я несміливо вклала свою руку в його. Ред лагідно посміхнувся.

— Продовжуй! — дещо наказним тоном сказала я. Переводячи погляд на квітуче дерево й заспокоюючись, я знову обперлася спиною на стовбур дерева. — Продовжуй, будь ласка, — сказала вже спокійно.

Ред великим пальцем ніжно погладив мій вказівний палець. Здригнулася — це було дивне відчуття. Але я не встигла зрозуміти, чи подобається воно мені, чи ні, бо хлопець привернув мою увагу, запитавши:

— Ти ніколи не думала, чому в Колонії все так, як є?

Трохи розгублено подивилася на хлопця, потім на свою руку в його руці, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

— Чому вас до статусу Майже Дорослий тримають під суворим контролем? Чому вас змушують працювати та вчитися? Навіщо ці тренування? Куди вас відвозять потім?

Підняла очі на Реда:

— Звісно, я про це думала. А ти би не думав? — машинально знизала плечима. — Але мої припущення та здогади — це лише припущення та здогади, — намагалась дати йому зрозуміти, що він знову уникає теми, задуріючи мені голову дивними рухами пальців та незрозумілими запитаннями.

Ред звів брови, і його очі набули якогось темного відтінку.

— А якщо скажу, що Колонія — це свого роду... інкубатор. Своєрідне місце, де вирощують те, що їм потрібне?

«Що?!!»

Всередині почало все вирувати. Хаотичні думки, емоції...

— Хто… вирощує? — тільки й вичавила я з себе.

— Про це розповім, але трохи згодом. Зараз я трохи про інше... — тихо відповів хлопець, і я кивнула. — Припустимо, що Колоній… е… десять…

Знов кивнула, бо я знала про це.

— І кожна має свої функції.

— Функції? Які наприклад?

— Різні! Але ціль у всіх Колоній одна, — Ред замовк, мабуть чекаючи моєї репліки, але я промовчала. — Припустимо, — продовжив, — що до якої Колонії потрапить дитина, залежить від її батьків, — вичікувально подивився на мене з-під брів. Я насупилась. — Знаю, це важко зрозуміти… Давай так. Припустимо, що це... — він обвів вільною рукою навколо, — Колонія №2. І тут знаходяться діти, батьки яких невідомі, — він замовк, пильно дивлячись на мене.

«От дідько! Значить… Значить…»

— Але це офіційна версія. А не для загалу: ваші матері були неповнолітніми, коли… — затнувся. — Тобто ваші батьки не були одружені... — Не закінчивши попередню фразу, прочистивши горло, запитав: — Це цілком неприпустимо в Спільноті, вам про це казали? — і знову спостережливо подивився на мене.