Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Я, трохи розгорнувшись до нього, обережно кивнула.

«Це ще не все? Так?»

Ред ніби почув моє мовчазне запитання, ледве чутно додав:

— Матері всіх дітей із цієї Колонії померли під час пологів.

«Я здогадуюсь…. Передбачала... Але все ж таки сподівалася... сподівалася. Що вона… все ще…»

Я міцно стиснула його руку. Просто вчепилася в неї. І Ред дозволив це мені. Я заплющила та розплющила очі. Нервово видихнула. Потім глибоко зітхнула та послабила свою хватку.

Кілька секунд Ред мовчав, потім обережно спитав:

— Все добре, Ріко? Може, не варто продовжувати?

— Варто! — уже зібравшись, прогарчала я та повністю розтиснула свою руку. На долоні Реда залишилися сліди від моїх пальців та нігтів. — Пробач… — жахнулася я. І кінчиками пальців провела по його руці.

«О, так це заспокійливий жест… Турботливий… Гм…»

— Не переживай! Все нормально, — хлопець присунувся трохи ближче до мене.

Я, дивлячись у бездонні зелені очі, мовчки кивнула. Зібравшись із думками, не дуже впевнено запитала:

— Ти казав, що Колоній десять... Я про це вже чула... Але... А в інших теж... — не змогла закінчити свою думку.

— Усі Колонії різні, Ріко, якщо ти про це. Але сенс їхній однаковий.

— Різні? — перепитала я. — Тобто?

Розформування відбувається трохи інакше… — подивився кудись в далечінь, замислюючись. Простежила за його поглядом. Хлопець дивився на кущ з яскраво-рожевими квітами. Я знала, що ця рослина має ще й шипи.

«Звісно, це не гордовита декоративна троянда... Це — більш проста, по-своєму гарна та колюча, невибаглива та стійка — дика шипшина. Я читала про неї в книжках, і що її плоди колись мали лікувальну дію, та захищали людей від різних хвороб…»

— Пробач, замислився… — голос Реда повернув мене до реальності. І він, наче не було цієї дивної паузи, трохи підсунувся до мене та продовжив: — У цій Колонії, наприклад, я тобі вже казав, знаходяться діти, у яких обидва батьки невідомі... Але є Колонії, де діти знають, хто були їх батьки. Ну або відомий хоча б один з батьків.

— Там закононароджені діти?

— Ні, не обов'язково, — він замотав головою.

— Але у всіх цих дітей батьки померли?

— Офіційно — так. В Колонії №4, наприклад, за офіційною версією, знаходяться діти, мати яких вижила під час пологів, але згодом померла від хвороби, а батько невідомий... Ну і так далі… Класифікацій багато… Розумієш тепер?

— А за неофіційною?

Він промовчав.

— Це жахливо… — ледве чутно промовила я. Мої думки, як і емоції, були знов в хаосі.

— Продовжувати? Впевнена? — знову обережно спитав Ред.

— Так! Більше не питай це! Просто розповідай все, що маєш розповісти... — я підняла очі до неба, але квітучі гілки дерева щільно затуляли його.

— Ти знаєш про Спільноту, правильно? — своїм запитанням хлопець повернув мою увагу.

Кивнула:

— Звичайно, нам весь час товкмачать про них. Говорять, що тільки завдяки Спільноті ми тут.  Вони піклується про нас... бла-бла-бла...

— А ти знаєш, хто це — Спільнота?

Я замотала головою.

— Спільнота — це найбагатші люди нашого світу. Вони мають все — гроші, владу, сім'ї… навіть дітей… — Ред затнувся, я напружено дивилась на нього. Хлопець, прочистивши горло, продовжив: — У світі проблема з народжуваністю, Ріко. Дитина — це розкіш, яка коштує дуже великих грошей. Хвороба, з якою ми боремося, розвивається стрімко. Вона забрала багато життів, але найстрашніше — проблема з дітонародженням. Багато жінок не здатні зачати, виносити та народити. Багато чоловіків теж безплідні... Тобі все зрозуміло з цього?

Я трохи розгублено кивнула. Шок боровся із цікавістю.

«Дідько... я навіть не припускала...»

Думки помчали швидко й далеко, але спробувала повернутися до питання Реда.

— Якщо ти про те… звідки беруться діти, то я знаю… — невпевнено пробубоніла я.

— Кейлу б це сподобалося, — він усміхнувся куточками губ, але його очі були сповнені туги.

— Не сумніваюся, — спробувала посміхнутись у відповідь, але відразу знітилася. Обстановка була дивна й напружена. Здалося, що не тільки мені не вдається розслабитися зараз…

Ред ще трохи підсунувся до мене. Тепер його стегно торкалося мого. Я промовчала, і тоді він продовжив:

— Багаті люди знайшли спосіб… — замовк. І знову наче хотів підсунутися до мене, але ближче вже не було куди. Він дивився на наші руки декілька секунд, потім видихнув: — Ріко, дозволь мені тебе обійняти.

— Реде...

— Будь ласка! — видихнув, підводячи на мене очі.

— Ти вже сидиш на недозволеній відстані, — почала нервово я, але побачивши його погляд, пом'якшилася, — і цим самим ми порушили як мінімум пунктів вісім…

— Мені дуже хочеться обійняти тебе. І я нічого не можу з собою вдіяти... — промовив він грудним голосом, вдивляючись мені в очі.

Я не відвела свій погляд і спокійно промовила:

— А якщо погоджуся, ти розкажеш далі… все… без таємниць? Як би важко не було про це говорити, а мені слухати?

— Обіцяю! — він чомусь підняв вільну руку перед собою.

Тоді я посміхнулася та кивнула. Ред відпустив мою руку, і обережно поклав мені на плечі свою ліву руку, притискаючи мене до себе. Це було однозначно нове відчуття... Спершу я вся стиснулася. Але хлопець духе обережно пальцями іншою рукою провів по моєму зап’ястю.

— Розслабся, Ріко. Я тебе не з'їм... — його ніжно-веселий тон трохи заспокоїв мене. — Дозволь собі відчути це… — прошепотів мені кудись у маківку.

— Що відчути? — не зрозуміла я.

— А ти розслабся й зрозумієш, — видихнув ледь тихо.

Я глибоко вдихнула, заплющила очі і… Спочатку відчула руку Реда на своїх плечах, потім відчула ніжні дотики на своєму зап’ясті… А потім… почула його дихання та серцебиття… Трохи прискорене… І тоді в мені щось знову спалахнуло. Спочатку десь у грудях, потім воно опустилося до живота, потім нижче… Я різко розплющила очі та подивилася на Реда. Він з цікавістю спостерігав за мною. Зараз його очі набули яскравого відтінку. Наче вони сяяли зсередини…