Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

«Цікаво, він відчуває те саме, що й я? Чи ці... відчуття він сам і влаштував? А чи може Ред навівати такі відчуття?»

Я машинально глянула на його губи. Хлопець одразу вловив мій погляд, і ніби навмисне ледве помітно лизнув верхню губу. Здається, мої щоки зашарілися... Я гмикнула та спробувала звільнитися, але Ред сильніше притиснув мене до себе.

— Вибач, не стримався. Більше не буду… Обіцяю! — видихнув швидко та досить щиро.

Я завмерла, він послабив хватку. Пильно подивилась на нього:

— Ще раз так зробиш і отримаєш в носа! Теж обіцяю!

Він посміхнувся та кивнув:

— Справедливо.

— Розказуй далі, обіцяльник! — белькнула я і, знову розслабившись пригорнулася до грудей Реда, слухаючи його серцебиття.

Він важко зітхнув:

— Ти не виправна, Ріко. Твоя цікавість затьмарює все!

— Що все? — з інтересом запитала я, підіймаючи на нього очі.

— Все! Всю решту твоїх почуттів, — посміхнувся краєчками губ.

— Ти це відчуваєш? — спитала насторожено.

«Ред має рацію, мені дуже цікаво... Місцями жахливо боляче… Але краще так… Краще знати…»

— Так, — він закивав і загадково глянув на мене з-під довгих вій.

— До цього ми ще повернемося... — спробувала я не думати ні про його вії, ні про його губи. — ...До твоїх здібностей… Продовжуй! — я затишно вмостилася на його грудях, якщо так можна сказати... Мені подобалося тепло його тіла. А ще я зараз не тільки чула, а й відчувала його серцебиття, і це якимось чарівним чином заспокоювало мене.

Ред кілька секунд мовчав, потім промовив:

— На чому я зупинився?

— Ти сказав, що… багаті люди знайшли спосіб…

— Ну, та-а-а-ак... — якось похмуро простяг він, змушуючи поглянути на нього.

Погляд хлопця був трохи розгублений. Я підняла одну брову, мовляв, ну що знову таке? Тоді м'язи на обличчі Реда трохи смикнулися, але відразу розслабилися, ніби він хотів усміхнутися, але не ризикнув. Потім він перевів погляд кудись на траву біля нас та повільно промовив:

— Система налагоджена… Жінка здатна до запліднення виношує дитину, зачату від здатного до запліднення чоловіка, але найчастіше її запліднюють штучно… — Ред проковтнув. Ритм його серця почастішав. — Коли дитина народжується, її забирають, а жінка через якийсь час знову завагітніє... — замовк і поглянув на мене.

Я мовчала. А що казати? Я була в шоці. Усередині вся кипіла... Знаю, Ред це відчував. Але зовні я була зараз як мармурова статуя — холодна, беземоційна... Бо треба було дослухати до кінця — я ж сама попросила.

Декілька секунд хлопець мовчав, спостерігаючи за мною, потім проковтнув і продовжив:

— Це свого роду конвеєр — багаті платять, жінок запліднюють, вони виношують і народжують, дитину забирають і так нескінченно... Поки жінка... — затнувся і знову зиркнув на мене. — Ріко? Скажи хоч щось...

А я не знала, що сказати. Я завмерла. Здається, навіть дихати перестала…

«Вони нас використовують… Використовують як пристрій для виношування… дітей…»

— Ми всі тут… для цього…?  — ледве вичавила я з себе, сильніше притискаючись до Реда.

— Не всі, — його оксамитовий, тихий голос мене зараз заспокоював і не давав зірватися. Я обережно глянула на нього. — Багато безплідних... — прохрипів він. Я бачила йому важко говорити. Він примушує себе. Це змусило мене насторожитися ще більше.

— А що з ними роблять? — жах і паніка підступали семимильними кроками.

— Безплідним… — прохрипів Ред. Потім прочистив горло та продовжив: — Безплідним також знайшли застосування. Сильних, сміливих, спритних, добре навчених — багатії використовують... як ... охоронців... Вони купують собі найманців, за яких платять великі гроші.

— Кому? — запитала я, вже знаючи відповідь. — Колонії?

— Начальнику Колонії, — поправив мене хлопець.

Я різко підвелася, але рука Реда все ще лежала на моїх плечах.

— Дозволь мені це переварити, — розгублено пробубоніла я й заплющила очі. Різні думки роїлися у моїй голові. Кілька секунд я мовчала, потім спитала: — Як вони дізнаються, хто безплідний, а хто — ні?

— Тести, обстеження… Після набуття статусу Майже Дорослий Учні проходять обстеження, наскільки я знаю. Саме після цього обстеження з'ясовується ймовірність прогресу Е-вірусу… — мені здалося, що Ред завмер. — Тобто хвороби.

Я насторожилася.

«Він про щось мовчить... Що ще за Е-вірус?»

— ...Потім їм роблять ін'єкцію, яка сприяє або зміцненню їхнього організму, або вбиває всі репродуктивні функції, роблячи їх цілком безплідними.

— Але навіщо? В чому сенс? Ти ж казав, що люди вже безплідні… Що цей вірус і без цього створив проблему з народжуваністю… — не зрозуміла я. — Щось не клеїться… Чогось не вистачає у твоїй розповіді… Ти щось не домовляєш?

Я, не перериваючи зорового контакту, спостерігала за Редом. Він раптом насупився.

«Намагається вплинути на мої емоції? Заспокоїти?»

— Що? Не спрацьовує зі мною? – сумно посміхнулася я.

— Так. Ти якась… Не піддаєшся цьому… — розгублено промовив він і сумно посміхнувся у відповідь.

— З іншими виходить?

— Так, — знизав плечима Ред. — Зі всіма виходить. Завжди виходить. Навіть не дивлячись на них. Але ти…

— Коли в тебе з'явилися ці здібності? — раптом запитала я.

«Потрібно з'ясувати дещо заради Ебби...»

— У дванадцять років.

— У дванадцять? — здивовано перепитала я. — А у Патріка? Бетті?

— Ти й про неї знаєш? — посміхнувся Ред та похитав головою. — У Партика років у тринадцять… У Берттіни... Гм... Мабуть, рік чи півтора тому. А що?

— Просто цікаво... Ти говорив про якийсь «період становлення»… Це тоді… е… виявляються ці… здібності?

— Так. Але в мене все було дуже складно... Я був першим. Мені було найважче. Коли у Бетті це почалося, ми вже були готові.

— А Патрік? Він же жив окремо... з бабусею.