Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Могильна тиша.

Ані Олі, ані Катрі, ані лісу. Дихати важко, скроні тисне. Судоми по тілу.

Світ обернувся суцільним чорним димом — і Чорнововк нарешті згадує.

...Запівніч. Місто спить, дихає димарями, зрідка кліпає освітленими віконцями. Безлюдні вулиці, всипані кашею талої сльоти, пронизує морозом. За це і ненавидять лютий: уранці, попри всі намагання не скрутити в'язи на підступній ковзанці, хтось обов'язково брикне і заб'ється. Чи навіть щось зламає.

Гнат міг стати першою жертвою криги, але вчасно схопився за Пилипа, який крокував поруч, і тільки завдяки цьому зберіг вертикальне положення.

— Клятий сракопад, — охарактеризував погоду Гнат після місткого емоційного монологу.

— Тихше, — Пилип оправив оторочений хутром каптур.

— Хто нас почує? Всі сплять, із сердюками включно.

Клапті важких хмар ховали огризок місяця. Вуличні ліхтарі світили один через три.

— Хорти можуть не спати, — зауважив Пилип.

Гнат почухав лоба під шапкою.

— Можуть не спати, можуть не срати... Якщо нас почують, то хіба що через нього.

Рукавичка вказала у бік Ярового, який вів за собою віслюка, що сумирно тягнув великі порожні санчата.

— Коні створюють більше галасу, — заперечив Пилип.

— Ми вже мали цю розмову, і моя думка відтоді не змінилася.

Слова виривалися хмаринками білої пари.

— Упир би ноги зламав на ожеледі.

— Хіба якщо гнати чвалом, а за...

— Замовкніть, — наказав роздратований Северин.

Гурт із чотирьох закутаних чоловіків у компанії віслючка з санчатами зайшов до провулку непоміченим.

— Ось ця будівля. За нею банк, — Чорнововк дістав ножа. — Я починаю.

— Залиш верхню одежу, — запропонував Ярема. — Заважатиме.

Поки Северин скидав зимові вдяганки, Яровий гладив віслючка по вухах.

— Перша сумка — золоті монети, найважче, — нагадував Пилип. — Решта — банкноти. Якщо помітиш коштовне каміння, теж хапай, але його навряд отак просто кладуть, зазвичай воно сховано по окремих комірчинах. Векселі, облігації та інші цінні папери не чіпай, їхні номери запишуть викраденими, після чого ними лише вогонь розпалювати.

— Я все пам'ятаю, — відмахнувся Чорнововк.

Від холоду і хвилювання його били дрижаки. Хутко, аби решта не помітила, він розрізав пучку вцілілого великого пальця, провів кров'ю по срібному лезу.

— Палай.

Клинок розквіт багряним полум'ям. Добре, що не випало свіжого снігу, все скувало морозною кіркою, їхні сліди до ранку мають зникнути...

— Недарма чарі навчив! Файно сяє, — Ярема простягнув Северинові порожнього мішка. — Давай, братику. Нехай Мамай допомагає.

— От що-що, а грабувати банки Мамай досі не допомагав, — вишкірився Гнат. — Я пішов на чати.

— Сильно не висовуйся, бо з того краю чергують охоронці.

— Не вчи вченого, Варгане.

— Я беру інший край провулка, — сповістив Пилип.

Северин сів навпочіпки, підняв руку з ножем так, аби його тінь лягла на сніг. Облизав пересохлі губи, перевів подих. Кілька секунд збирався на силі, заплющив очі і торкнувся тіні розрізаною пучкою.

Найслабша ланка задуму: в Потойбіччі на цьому місці могло зяяти провалля. Чи стояти ліс. Чи височіти гора. Чи інша перепона, яка б завадила пройти сорок кроків по прямій, аби опинитися в банківському сховищі, захищеному товстелезними стінами і могутніми дверима на шістьох новітніх сейфових замках, що стояли наприкінці звивистого, вузького, напханого чатовими коридору, кожні десять кроків гратованого додатковими дверцятами. Така потужна охорона пояснювалася розташуванням сховища на першому поверсі (болотні ґрунти не дозволяли вирити традиційного підземелля), тому Пилип і обрав його для пограбування.

У Потойбіччі простяглася звична оку мертва рівнина. Северин мазнув по повіках кров'ю, аби бачити обриси рідного світу, і взявся рахувати кроки до сховища.

Після аркану тіней, в якому він втратив половину великого пальця і мало не втратив родину, Чорнововк боявся нового стрибку до Потойбіччя. Характерник ненавидів себе за нову слабкість, але уникав мандрівок до іншого світу, і навіть у битві за Буду, коли довелося тікати крізь ряди озброєних сріблом хортів Святого Юрія, він не наважився перейти по той бік. Але за кілька місяців переслідувань сіроманців наздогнала велика скрута, і зарадити могла тільки справжня купа грошей: лиш один з усіх можливих задумів дозволяв здійснити грандіозне пограбування банку без крові та галасу.

Сорок кроків. Легко і просто. Тепер — стрибок назад.

Чорнововк тильною стороною долоні витер піт із чола. У Потойбіччі не було морозу, але його досі били дрижаки. Побратими, поруч яких він намагався не проявляти слабкості, лишилися за спиною, і Северин дозволив собі кілька хвилин. Це всього-на-всього клятий перехід додому! Він стрибав безліч разів, і лише один-єдиний раз трапилася халепа. Годі боятися!

Вкритий зачарованим полум'ям ніж злетів угору, розкидаючи навколо ламкі тонкі тіні, і під войовничий крик поріз торкнувся тіні на потрісканій землі.

У багряному сяйві тьмяним блиском переливалися піраміди золотих і срібних зливків, стосами стояли ящики, повні акуратних рядків монет, цілу стіну обіймали окремі сейфові комірки, а решту було заставлено безліччю полиць із брикетами банкнот і купами різноманітних цінних паперів. Статки, що тут зберігалися, вартували невеликого паланку.

Чорнововк понюшив повітря: нікого. Варган дарма переживав за охорону всередині.

— Ух, — прошепотів Северин. — Наче у княжому кургані!

Ощасливлений легким стрибком, очманілий багатством навколо, він кинувся до найближчого покладу дукачів.

Монети тихо подзенькували. У сховищі було зимно, і від крижаного золота пальці швидко задубіли. Коли мішок обважнів так, що характерник ледь спромігся його підняти, Северин перейшов до Потойбіччя і волоком потягнув здобич до провулка. Тепер треба рахувати обережно, аби не перестрибнути і не впилятися в стіну...

Потилицю штрикнуло тривогою. Северин озирнувся, мало не збившись з рахунку. Вистиглий огризок світила в небі; порожня рівнина без жодних ознак життя; сірий порох під ногами, на якому лишився довгий слід набитого монетами мішка... Мертве Потойбіччя, в якому власний подих здається вітром. Що за лихо йому почулося? Певно, занадто перенервував.

Чорнововк