Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

У юності Едем захоплювався колекціонуванням, тільки збирав він не монети, не марки й не дівчат — його колекцію складали краєвиди з вікон. Опинившись у гостях, Едем незмінно розсував штори й зазирав за жалюзі. Йому здавалося, що краєвид із вікна характеризує людину не менше, ніж оздоблення її квартири. Якщо краєвид був гідним, Едем закарбовував його в пам’яті, щоб згодом повернутися. Так перебирають вийнятий із глибини письмового столу стос пожовклих фотокарток — не розглядаючи кожну, а зосередивши увагу на одній, найзворушливішій для цього моменту. 

— Життя — це колекція краєвидів із вікон, — сказав Едем. 

Раптом його охопила злість — через те, що краєвид із вікна звідси такий непоказний. Через те, що будівельники відлили це царство бетону, не побажавши віддати ні клаптя дорогої землі під парк або сквер. А ще через те, що мешканці цих будинків зі своїм викривленим сприйняттям життя вирушають ранком на роботу — видавати позички в банку, верстати газети, готувати піцу й ділитися цим сприйняттям, як вірусом. 

Едем відклав ціпка — він виявився поки що не потрібен — і витягнув з-під ліжка взуття. Спробував взути правий черевик не розв’язуючи шнурівок, але це йому ніяк не вдавалося. Тоді він пожбурив черевик об стіну. 

Артур і оком не зморгнув. 

— Як воно — повідомляти другові таку новину? — Едем дивився спідлоба. — Як це буває: підходиш до дзеркала й повторюєш собі: я не друг, а лікар? Увімкнув лікаря й можеш говорити все що завгодно? 

Артур провів пальцем по сліду від підошви, оцінюючи збитки, завдані бежевій стіні, підняв черевика і, розв’язавши шнурок, простягнув Едемові: 

— Ходімо. У мене є коньяк, а в тебе — виноград. 

Едем розв’язав шнурок на другому черевику. 

Вони минули кілька палат — двері деяких були прочинені, але зазирнути туди означало б сьорбнути лиха з чужого кухля, — і спустилися на п’ятий поверх. Едем уже не раз бував у кабінеті Артура, тому заплутані коридори в цій частині лікарні не могли збити його з пантелику. 

Артур підняв жалюзі й узявся за ручку вікна, аби випустити затхле повітря кабінету. 

— Не треба, — попросив Едем. Йому не хотілося, аби гамір забетонованого міста став третім учасником їхньої компанії. — Краще кондиціонер. 

Артур уліг його проханню. Едем поставив виноград на столик, умостився на канапу перед ним і згадав, коли вперше побачив цей пейзаж із вікна ліворуч. 

Він виявив хворобу випадково — просто якось із компанією юристів пішов здавати кров для колеги. Один із них — практикант, який любив гасити недопалки довгим нігтем мізинця, — розводився про переваги донорства. Мовляв, ти й так виходиш із лікарні героєм, а твою кров ще й безкоштовно перевіряють на інфекції. Едем назавжди запам’ятає цю мить: бронзовий хол Центру крові, засохлу бегонію в глиняному горщику й напівусмішку практиканта, який розколупував тріщину на бильці крісла. Останні хвилини перед найбільшою помилкою його життя. Хіба є безглуздіше знання, ніж повідомлення про невивчену хворобу, якої не можна ні вилікувати, ані загальмувати? 

Із Центру крові Едема направили до Артура — одного з небагатьох фахівців, які вивчали ураження Мітча. Їхня дружба розвивалася стрімко. Однолітки, вони говорили про політику, разом уболівали за одну футбольну команду, сидячи біля телевізора в тісних барах. Артур допомагав Едемові в частих переїздах. Едем кілька разів лагодив його автівку. 

Едем не запитував себе, чому Артур так одразу відгукнувся на неозвучений заклик до дружби. Чи жалість була причиною, чи Едем застав лікаря на етапі, коли того терзала самотність? Він думав про інше: чи не запитував себе про це сам Артур? Чи не думав він, що Едем «напросився» на дружбу — сподіваючись, що близькість до людини, яка знає про його хворобу більше за інших, виявиться корисною в потрібний момент? 

Дізнавшись про своє ураження Мітчем, Едем ухвалив тяжке рішення — по виноградинці відірвати від грона свого життя важливих йому людей. Адже спілкуватися з ними, згораючи від таємниці, яку він не хотів відкривати нікому, було б ще важче. Тоді доведеться завжди відчувати потилицею чужі жалощі та полегшення. Артур був ідеальний з цієї точки зору. Життя для нього було грою, а в грі жалощі притаманні вболівальникам, а не гравцям. Натомість йому можна було розповісти про свій біль, про безсонні ночі та про відчуття, що роки промайнули, ніби 25-й кадр… 

Артур запустив тенісний м’ячик у куток кімнати, і той, відскочивши від двох стін, упав у відерце для криги. 

— Туше! — прокоментував Артур свій кидок, відчинив сейф і дістав непочату пляшку коньяку. — Принесли сьогодні хабар, — пояснив він, щоб Едем не дай Боже не подумав, що Артур зберігав тут пляшку навмисне для такої нагоди. — А на закуску — виноград. 

Едем довго грів сніфтер у долонях. 

— Я не зміг захистити тебе, Олеже, — нарешті сказав він. — Нехай земля буде тобі пухом. 

Вони синхронно відпили. 

Задзижчав телефон у кишені Артурового халата, але той скинув виклик. 

— Я не знаю, що ти плануєш робити далі… Мені складно уявити… — Артур розгубив слова. — Словом, яка би допомога тобі не знадобилася… 

Він долив ще коньяку й потягнувся до винограду. Мовчали, слухали кроки в коридорі. 

— У мене був план. Звісно, це смішно. Напевно кожен, виявивши Мітча, підготував список справ, якими він планує зайнятися, коли хвороба перейде в активну стадію. Часом ти женеш від себе саму думку про цей список, боячись наврочити невідворотне. А інколи приходять осяяння, і ти виймаєш телефон — доповнити його ще одним пунктом: треба буде спробувати екстазі, скупатися у ванній із молоком, запросити в ліжко відразу двох куртизанок. Але мине трохи часу, і думаєш — яким нікчемним має бути життя, якщо закінчити його ти хочеш такими дрібницями. Трапляються й інші поривання: попрощатися з головним коханням свого життя, подякувати вчителю, який свого часу вказав тобі правильний шлях, застрелити негідника в золотій вежі, якого ненавидить пів країни. Але тут така штука — а що буде наступного дня? Чи не закінчиться зустріч із дівчиною болем непрожитої любові, зустріч із учителем — крахом ідеалу, ну а вбивство негідника — сирою камерою? Адже то лише здається, що близьке очікування смерті дає тобі свободу, дозволяє наповнити час як завгодно. Усе навпаки. Воно заковує тебе в рамки. Адже для тебе неймовірно важливий кожен день, кожна година. Ти не можеш дозволити собі провести його на лікарняному ліжку після невдалого стрибка з парашутом або в салоні літака — в десятигодинному перельоті. Не можеш подивитися хороший фільм — бо ж він триває цілих дві години. І вже точно не прочитаєш жодної з тих книжок, що їх ти купував і складав на полицю,