Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— До буя… Відходимо до буя! — крикнув Мозя.

Обходячи вирву якомога далі, обидва рушили до буя. Якщо п'явка і стежила за ними, то жодним чином цього не показувала, а за кілька хвилин взагалі зникла, втягнувшись у вирву. Але заспокоюватися було рано. Знов затрусилася земля, цього разу просто під Флоквелом. Було б йому непереливки, якби не встиг відстрибнути у зону дії буя. У стрибку він вихопив комунікатор, спрямував його на буй і натиснув на аварійну червону кнопку. Навколо буя миттєво утворилася куля захисного поля. Обидва полегшено зітхнули.

— Нічого собі! — похитав головою Флоквел. — Оце так гостинність! Супер!

П'явка все ще нерухомо стовбичила. Отямився після важкого падіння і летючий монстр. Хитаючися, він звівся на товсті короткі лапи з величезними пазурами і клацнув зубастим дзьобом. П'явка відреагувала миттєво. Зникнувши у вирві, вона виринула на поверхню поряд із монстром. Знов у повітрі ляснув важкий пружинистий батіг. Мить — і шию монстра затягла смертельна петля. Монстр страшенно заверещав, намагаючися дотягнутися до жилавого канату дзьобом чи лапою, але нічого в нього не вийшло. Хвилина — і все скінчилося. Великі очі затяглися білою плівкою, кілька раз стиснулися страшні пазурі… Потвора скреготливо захрипіла, смикнула крилами і завмерла. Зарипів пісок, застукотіли камінці — це туша потихеньку поповзла у бік вирви.

— Ну, і що далі? — У Флоквела прокинулася цікавість. — Як він цього велетня у вирву затягне?

Але все було значно простіше. Підтягнувши тушу вбитого монстра ближче, п'явка поволі витягнулася, наче пожежний шланг, і заходилася заковтувати здобич, почавши із жахливого дзьоба. Повільно, майже непомітно, п'явка натягалася на монстра, наче гумовий чохол.

— Ото й уся таємниця. Полежить на сонечку, перетравить… І поповзе собі додому.

— Слухай-но, а чому ти цього хробака із гравастволу не пригостив? Слово честі, я б його припечатав із більшим задоволенням, ніж цю пташку!

— Та і пташку не треба було б… — Флоквел погладив гравоствіл у кобурі. — Це я від несподіванки. Можна сказати, розгубився.

— Це ти розгубився? — засміявся Мозя. — Так я тобі й повірив!

— Знаєш, Мозю, чуття мені підказує: тут нам робити нічого. Коли б Корпурама й опинився на цій планеті, довго б він, на жаль, тут не протримався. Адже він без зброї…

П’явка вже майже проковтнула свою жертву. З пащеки, всіяної маленькими зубами-гачечками, стирчали лише лапи зі стиснутими пазурами. П’явка роздулася, наче велетенська бочка.

— Ось це, я розумію, апетит! — криво посміхнувся Мозя. — Ну що, вшиваємося?

При цих словах з-за найближчої піщаної дюни легким підтюпцем вибіг ще один представник місцевої фауни. Побачивши спеців, він гарикнув і кинувся в атаку. Натрапивши на п'явку, яка, наче велетенський хробак, нерухомо лежала на блакитному піску, тварюка від несподіванки зупинилася, потім загарчала та вчепилася у здобич могутніми щелепами.

— Ну… Тут нудьгувати не випадає! — сказав Флоквел і натиснув кнопку на комунікаторі. Попереду на них чекав буй номер вісімсот двадцять.

* * *

Маняма та Льоха квапливо крокували у бік парку. Маняма, вже добре засвоївши мову, терпляче вислуховував розповідь Льохи про валун, кота, який залетів у вікно, та Петька. Коли Льоха почав розповідати про Петькові експерименти, Маняма лише головою похитав:

— Хіба можна так жартувати з буєм? Петькові ще поталанило, що він одразу не вляпався в якусь неприємну історію. Вміння правильно думати — складна штука. Нас цього навчають у школі просто з першого класу. На Голуші багато механізмів керуються думкою, на відстані. Якщо ти не пройшов курсу «Точне мислення», тобі не лише антиграв не довірять, ти навіть із комп’ютером не впораєшся. Ай-яй-яй… Дуже необачно… Я не здивуюся, якщо він усе ж таки втрапив у якусь халепу.

— А я про що? — сумно відповів Льоха та поправив окуляри на переніссі. — Що тепер казати його батькам, тьоті Саші та дяді Володі, — навіть не знаю… Ой, буде!

— Треба його шукати, — погодився Маняма, — а що, сильно буде?

— Ще б пак! Не те слово! Дядя Володя ще нічого, але тьотя Саша!.. Заникайся і не висовуйся!

— А що означає «заникайся»?

— Ну… Тобто ховайся, а то буде тобі шаноба!

— Мені шаноба? За що?

— Та ні, Манямо, не шаноба, це такий вислів. Навпаки, нагорить як треба, — і, помітивши, що його новий друг не може зрозуміти, Льоха додав: — У сенсі покарають.

— А… А за віщо?

За такою малоприємною розмовою дісталися до парку, а тоді алеєю до валуна. Навколо все було спокійно. З кущів вистрибнув знайомий рудий кіт. Маняма здригнувся, а Льоха посміхнувся, пригадавши Петькову витівку.

— Киць-киць, — покликав він кота.

Кіт, здійнявши хвіст догори, статечно підійшов до хлопця й потерся об ногу.

— Ет, пригостити нічим, — пожалів Льоха.

— Це хижак? — запитав Маняма.

— Типу того…

— Типу кого того? — перепитав Маняма.

— Ну, Манямо… Ти ж начебто навчився розмовляти по-нашому.

— Навчився, — погодився Маняма. — Слово «тип» має такі значення: по-перше, форма чогось, що має певні ознаки. По-друге, найвищий підрозділ у систематизації тварин. І по-третє, категорія людей, що об’єднані загальною ознакою… — Маняма диктував, наче читав по писаному, без затинань та помилок, а скінчив свій виступ навіть для Льохи видатним реченням:

— Значення «типу того» для слова «тип» не типове.

Льоха розгублено поправив окуляри:

— Ну… Ти типу… тобто це… ну, ти і сказонув! А кіт… Так, хижак, хоча просто від молока не відмовляється. Киць-киць. — Він погладив рудого кота, а Маняма тим часом витяг із кишені комунікатор і уважно розглядав екранчик.

— Здається, все нормально. Нікого тут не було, але з буєм щось не те… Якісь негаразди. Що робитимемо?

— Чекаймо, Манямо, чекаймо.

— Що, сидіти тут і чекати? Скільки? Добу? Дві? Підемо, а раптом рятувальники з’являться? Знак би їм який залишити, що я тут…

— Знак? Це запросто!

* * *

Антиграв м'яко ліг на траву. Дверцята відкинулися вперед — і нагору з кабіни виліз кремезний сивий чоловік. Це був Манямин дід, Блостер Корпурама. Він потягнувся, хруснувши суглобами, покрутив головою, розминаючи шию, що затерпла під час дороги, і поліз у багажник.

— О, дід прибув! — вийшла на ґанок бабця. — Ну що, спіймав?

— Та є трохи… — дід витягнув із багажника мішок із рибою. — Якраз на смаженину та юшку. Онучка свіжою рибою побалуємо. Робокору зарядила? Я там вранці сіна приніс.

— Та вже і подоїла. А от Манями досі нема.

— Як це нема? — дід здивовано звів брови. — І що, не телефонував? З Ревогемом розмовляла?

Ревогемом звали сина Блостера, Маняминого батька.

— Розмовляла, — у бабиному голосі почулася тривога. — Він сказав, що Маняма поїхав ще зранку.

— Цікаво… — протягнув Блостер. — Куди ще телефонувала? Кого і про