Читати книгу - "І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус"

Самотність лікує душу птницею та навчає мудрості болем - наче жорнами, терлося думками в моїх мізках. Озирався на попелище втрачених ілюзій позаду. І не шкодував нізачим. Бо якщо судилася стезя воїна добра і світла, хранителя сакральних знань предків, ніщо матеріальне не здатне утримати тебе, ким би ти не був. Небеса внесуть свої корективи. І будеш із жахом дивитися, як без видимих причин, раптом розвалюється комфортне й безтурботне існування. Відвертаються друзі. Втрачаєш сімʼю. Губится все. Навіть земля тікає із під ніг . У відчаї береш револьвер з одним набоєм у барабані. Та за принципом російської рулетки кажеш сам до себе: «оце з трьох разів… якщо ні… значить не судилося… " Тричі зводиш курок - і тричі порожньо. І тоді несподівано усвідомлюєш межу між життям і смертю. Насправді її не існує. Падаєш у забуття, у транс. Звуком обірваної струни – тоскно і болюче зависаєш на мить у невагомості відчуттів і розчиняєшся в просторі. Це вже не ти. Тебе більше немає, як немає твого меркантильного «я». Відтепер ти нічого - і все. В усьому. Трави й дерева проростають крізь тебе і дивляться в небо твоїми очима. Свідомість солодкою млостю радості й насолоди погойдується в листі й на пелюстках квітів. Пурхає з гілки на гілку синичкою і ячить із-під небесся соколом. Весь світ у тобі, а ти болючим і чутливим нервом пульсуєш у ньому.

Незчувся, як добігло до півночі. Трохи незвично було одному. Порожньо." Арсен, як повіявся кудись кілька днів тому, так і не з’являвся. Його вабила війна. Бойові дії. Отож, певно, і вештався десь на фронті. Я був противником всякої війни. Всякого насилля. Бо війни, як правило, завжди розпалюють багаті, щоб розбагатіти ще більше, а розплачується життями простий одурений народ.

Увесь цей час пані Марійка й на хвилину не полишала мою голову. Вешталася по закапелках пам’яті, немов господиня у власному домі перед генеральним прибиранням, роздивляючись, що можна викинути, а що залишити. «Товчеться, мов Марко по пеклу. І сама не спить і мені не дає» - лагідно думав про неї, вдивляючись у місячну повню, що поволі обійшла півнеба і тепер, прощаючись, манила малиновими лапами з південного заходу… Щось таємниче, тривожне і незвідане було в тому кровавому поклику. Несподівано стіни кімнати розступилися, потонули у сяйві місячної повні. І тоді світ зрушив з місця, закрутився вихором навколо. Все тугіше і тугіше стискаючи мене докупи, в маленьку рожеву цятку. Мить Спалах. І душа помчала на поклик душі.

Прокинувся від незрозумілого шуму в кімнаті. Протер очі, глянув – двері шафи відкриті навстежінь, із шухляд ніби сама вивалюється на підлогу білизна. Неусвідомлений подумав би, що в хаті поселився полтергейст. Я докумекав зразу – повернувся Арсен.

- Арсене, ти? – запитую.

- Я, - відповідає мені душа.

- Що ти шукаєш?

- Якусь одежину. Морозить всього. Такого набачився аж страшно.

- На війні?

- Так, Михайле. Краще тобі не знати.

- Ти душа, Арсене. Хіба в душі залишились емоції?

- Від такого жаху з’явилися. Здається, за ці два дні я ще кілька разів помирав.

- Схаменись. І не літай туди більше.

- Тоді звідки ти знатимеш, що відбувається навколо, якщо не будеш бачити моїми очима й і чути моїми вухами?

- Але й так збуджуватись не варто. Ти мені потрібен спокійним і врівноваженим. У нас багато роботи, Арсене.

- Гаразд. Вибач, - душа Арсена зітхнула й розпочала поволі вкидати назад до шухляди одяг. Ще одна проблема намалювалася в нас, Михайле.

- Це ж що?

- Притяглися слідом за мною кілька душ. Отам мнуться біля хати. Бояться заходити без дозволу.

-  Хто такі, Арсене?

-  Зниклі безвісти. Кілька своїх і двоє з тої сторони. Якути, чи евенки. Не знаю…

-  А це вже цікаво. Може пригадаю якутську мову. Бо забувається потроху. Та що тобі говорити. Всеодно, ніколи там не був. І не бачив, яка то неймовірна краса – тайга, чисті голубі озера, ріки, голубі квіти на полянах, трави до колін і над усім тим раєм голубе до болю в очах, без найменшої білої цяточки, як дзвін, небо… Що ж вони хочуть, ті душі.

- Справедливості, Михайле.

- Зрозуміло. Впала пелена облуди з мізків і несподівано відчули істину. Кажи, хай заходять! А я дістану горілку та цигарок. Знаю, душі не п’ють і не курять. Хай хоч понюхають. І пригадають, як були в людському тілі.

Нашого екскадрону більшає, - думав я, - наливаючи в чарки горілку. – Ще один такий похід Арсена на передову - і буде полк. Неймовірна сила енергії. Живі гадають помер або вбили - і все, кінець. Не має людини - нема проблеми. А дарма. Бо воно так на фізичному плані. Та залищається душа. Вільна, незаблокована попівським чорномагічним дійством по печатанню. Душа, яка не матиме спокою, доти нестиме пекучий біль за втраченим  людським біологічним життям. І хтось мусить заспокоїти. Заспокаїти. Взяти частину того болю на себе. Допомогти , якщо є така змога. Аби енергія духу людського спокійно піднялася в астральний світ на реінкарнацію і вже звідти кожен батько дивився та беріг свою дитину на землі небесним янголом-охоронцем. Їх біологічна роль, як місія в тримірному світі, на землі, раптом скінчилася. Обірвалася на найвищому акорді симфонії життя. І тепер вони , неконтрольовані земною системою недолюдей, вільною і нескореною енергією людського духу , привʼязані ментальною памʼяттю до свого минулого, шукали справедливість. І лише чекала чистих рук і благородних сердець обраних вищим вселенським Розумом.

Розділ 4

Знайти людину за допомогою інтуїції та інтернету, маючи енергетичний портрет розшукуваного, для відуючого елементарно. Кілька державних сайтів - і ось він, красень, перед очима. Проте офіційна інформація - це одна сторона медалі. Мене цікавила інша. Та, що в тіні. Ця, як зворотня сторона місяця – його психотип. Усе, що ховалося за личиною добропорядного громадянина. Співставляв фото різних часів, у різних ракурсах, намагаючись зачепитися за його підсвідомість. Підсісти на енергетичні частоти душі. Адже кожна людина вібрує по-своєму, залежно духовного начала. Від добрих людей іде тепло і привітність. Їм нічого приховувати чи боятися чогось. Вони завжди відкриті для світу. Наш субʼєкт належав до іншої категорії. Це стало зрозуміло зразу, лище при підняв завісу видимої облуди порядності: темний, аморфний звір раптом оскалився звідти і хижо загарчав у відповідь. «Блокування, - подумав я, - відчувається заточка спецслужб " Для мене це було, мов дитяча гра в пісочниці: «Хреново вчили вас, хлопчики, - пожартував сам до себе, - ще хвилина - і твій звір залащиться щеням, піджавши хвіст. І тоді ти пізнаєш, що таке справжня школа.»