Читати книгу - "І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус"

- Арсене, ти тут ?

- У тебе в голові

- Впізнаєш дружбана, Арсене? Гадаю, не все ментальне втратив за ці роки?

- Сучков Саша. Кличка «Сучок».

- Саме так, Арсене. А тепер уважно слідкуй за моєю думкою і занось у свою енергетичну матрицю. Чуєш? Усе, що малюватиметься просторою уявою в моїх мізках… Він бував кілька разів у вас удома?

- Так.

- Марійка знала його, як твого товариша по службі. Довіряла йому.

- Напевно.

- А тепер слухай правду, яку ти не бачив за улесливою посмішкою. Із самісінького початку вашого знайомства він заздрив тобі й ненавидів тебе. Ти був талановитіший. В тебе чітко працювала інтуїція. Ти міг наперед передбачати події. Був справжнім лідером. За таких умов він не мав у вашому відділі й найменшого шансу на карʼєрний ріст. Ваша контора завжди була банкою з павуками, Де кожен сам по собі, де виживав найпідліший і найпідступніший. Для щирих і відкритих душ, як ти, це було не найкраще місце проявити свої людські та професійні якості. Ідея заволодіти бандитським общаком - була його ідеєю. Чи не так?

- Так.

- Він придумав цю схему і довго виношував у голові, шліфуючи та підганяючи деталі до найменших дрібниць. Результат мав бути трьохкратним: усував фізично тебе, обримував лаври за хорошу роботу від начальства і , врешті, основне: відступні від бандитів - солідну суму грошей. Адже всі залишалися при своїх інтересах і бандити з общаком на волі з платною «кришою» в його особині. Всіх усе влаштовувало. Окрім тебе… Варто визнати - він негідник талановитий. Знаючи коло твоїх родичів, повільно заповзав кожному в душу. До прикладу: як він міг знати, що ти мрієш про нову машину і норкову шубу для Марійки?

-  Від тещі. Випадково у справах зайшов до неї на роботу. А та здуру й пробалакалась.

- Помиляєшся, друже. Нічого випадково він не робив. Це було зумисно придумано. В шахматах називається хід конем. Коли не можуть здолати спереду - б’ють зі спини. А тещу твою знаю добряче. Мені вистачило й кількох хвилин аби второпати, що не кожна іржа так проїдає залізо, як твоя теща людські мізки. Та господь з нею. Твоєю тещею. Картина, гадаю, зрозуміла. Лише одне поки що залишається невідомим:завдяки  якому диву, йому так швидко вдалося прокрастися в довір’я Марійки, в самісіньку душу.

- Для мене це також таємниця.

- Проте, якщо згадати дідуся Фрейда – відповідь сама проситься на язик. Ти можеш пригадати свою зовнішність, Арсене? З цього життя? Який ти був? З минулого знаю тебе хвацьким чекістом, більшовиком у шкірянці з моїм револьвером у руці, коли відправляв мене в реінкарнацію на набережній Неви.

- Такий самісінько, як і тоді. Приблизно твоєї статури, худорлявий…

- Бачиш. Розгадка, як на долоні. Дівчина обирає собі партнером на життя чоловіка зовнішньо схожого на свого батька, а чоловік дружиною жінку схожою з його матір’ю. Це коли сім’ї повноцінні. Цей рефлекторний відбір формується ще до статевого дозрівання дитини. Дівчина шукає силу, захист, надійність в образі свого нареченого. При умові, що батько, як лідер, домінує в сім’ї. Коли ж ця функція належить матері, тоді й відбувається тимчасовий збій у програмі - визначення нареченого відповідно зовнішності матері, що згодом, все одно, повертається на свої природні місця вибору.

- В нашому випадку, Арсене, нічого нового й дивного. Твій тесть підкаблучник з добрим і щирим серцем. Тому Марійка спочатку обрала тебе відповідно образу матері. А згодом, коли з’явилися  діти, підсвідомість продиктувала їй нові правила життя. - Основою яких була щира та віддана любов і турбота за дітей. Твій дружбан своєю зовнішністю, найбільше підходив на таку роль. Адже кремезний, як її батько, темнорусий, з повним м’ясистим обличчям. Майже копія батька. Лише з кублом змій у душі.

- Що ти цим хочеш сказати?

- Кохала вона тебе приблизно лише перші пʼять років. А потім стосунки стали банальною звичкою. І як би ти раптом не пішов із життя, мав би нагоду бачити коханця своєї дружини, візуально схожого на її батька.

- Судиш по собі?

- І по собі також. Гірко усвідомлювати невідворотність. Проте факт є фактом… Перейдемо до наших справ, Арсене. Клич душі героїв. Нехай зайдуть до кімнати.

Мені необхідна була енергетична підтримка. Адже всі вони ще жили, страждали і мучились біля своїх понівечених тіл після бою, зберігаючи в собі усю ментальну пам’ять і здатність випромінювати енергію людських емоцій. Я збирався зайти занадто глибоко. В найпотаємніші лабіринти свідомості нашого субʼєкта, визначити найбільш вразливі точки його життя. Страх, а він був у його очах за пеленою самовпевненості й нахабства. Знайти джерело цього тваринного страху, щоб потрібної миті несподівано розбудити його й запустити на рівні підсвідомості механізм самоліквідації.

- Усі тут. Біля тебе,  - озвався згодом Арсен.

- Хлопці, ви чуєте мою думку?

- Чують, - промовив Арсен. – Говори…

- Звертаюся до вас, як до живих. Бо ви, насправді і є живими, поки не впало на душі попівське закляття й не заблокувало навічно в землі, як енергетичний гумус для системи, що погубила ващі людські життя.

- Ви розумієте мене?

- Розуміємо, - відповів хтось подумки.

- Тоді підійдіть ближче. Станьте навколо мене колом. Один біля одного. Ви чули про що ми гомоніли з Арсеном. Адже всі в одному інформаційному полі. Хочете захистити своїх близьких і рідних? Стати для них янголами – охоронцями? Чи шукатимете справедливість, яка не прийде сама? У вас два шляхи - стати вільним, нескореним духом, як Арсен. Боротися за своє право на реінкарнацію й повернення до своїх сімей, або гумусом, енергією росту для нечисті. Вибирайте. Боротися і жити вічно? Чи померти без права на народження.

- Боротися - відповіли душі разом.

- Тоді в усьому слухайте Арсена. І робіть так, як робитиме він…

На годиннику була година ночі. Найкращий час для полювання на двоногих стерв’ятників.