Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Данило схопив обох за шкірку, відтягнув від подруги та стукнув лобами. Коли перестав їх тримати, обидва впали. За іншими обставинами Данило навряд чи впорався б із двома, попри те, що мав хорошу фізичну підготовку, але зараз двоє однокласників падали самі, а він просто допоміг.

– Дане, ти дебіл? – Назар піднявся, тримаючись рукою за крісло.

– Так, – відповів Данило.

П'яні в дрова хлопці розуміли, що з Островерхим краще не зв'язуватися, і просто пішли. Повільно, хитаючись, але пішли.

Данило нарешті глянув на Дашу і побачив в її очах страх. Несподівана емоція, враховуючи, що небезпека минула. Він поклав руку їй на плече і повів трохи далі, де народу менше і музика тихіша.

– Що? – Данило приготувався слухати її обурення.

– Ти... у мене слів немає, – видала Даша.

– Помовчимо? – він задоволено смикнув бровою.

– Слухай, дякую, звісно, але це трохи занадто. Ти їх мало не скалічив!

– Голові Назара вже нічого не страшно, він три літри знеболювального випив.

– Так, звісно, а в тебе можуть бути проблеми, якщо з ними щось...

– Тож ти за мене хвилюєшся? Боже, я зворушений.

Вона підняла очі, а Данило не зміг стримати посмішку. Тільки тривало це не довго – варто було на секунду перевести погляд із подруги кудись у далечінь, як щелепа стиснулася.

– І я за тебе хвилююся. Тому буду триматися поруч, а не обіймати Марту, як це робить Нік, – він знову знайшов очима друга і просто мріяв, щоб на місці Назара був лоб Микити, який можна так само стукнути, щоб мізків побільшало. – Його п’яного завжди на баб тягне. Ти б придивилася за ним.

Даша обернулася і побачила Микиту. Сидячи поруч із Мартою Кастіаді, він поклав голову їй на плече і щось сонно бурмотів, а потім різко піднявся і пішов до столиків із випивкою.

– Думаєш, є сенс?

Данило забарився, побачивши в очах Даші сумнів, який він так легко зміг розвіяти.

– Є.

– Гаразд. Ти маєш рацію. Дякую.

Вона по-дружньому обійняла його і попрямувала до свого хлопця, оминаючи купку однокласників.

– Будь ласка, – прошепотів Данило.

Він дивився Даші вслід і все ніяк не міг відвернутися. Тільки коли вона підійшла до Микити, несвідомо опустив очі, взяв чарку і зник.

Даша зловила Микиту біля столика з алкоголем.

– Підемо додому?

– До мене чи до тебе? – він повернувся. Його скляні очі дивилися кудись крізь неї.

– Знову ти починаєш?

– Навіть не думав! Ти не захотіла провести зі мною вечір, відмовляєш постійно, ось насолоджуйся, – хлопець демонстративно підняв склянку. – Подивися, до чого ти довела мене, – відсалютувавши, він випив.

– Іди ти до біса! – гаркнула Даша і розчинилася в юрбі.

З п'яним Микитою було неможливо розмовляти, за два роки стосунків вона зазнала багато чого. Своєю поведінкою він відштовхував, зате тверезий – такий ідеальний.

Хотілося б виговоритися, але, як на зло, всі зникли.

Данило проводив час із Вікою, Марта – з іншими дівчатами, й Даша раптом відчула себе зайвою. Тією, хто не вписується в подібне суспільство через тверезий розум. Треба це виправляти. Вона взяла келих шампанського і пішла на балкон. За розмірами він був трохи більший за її власну кімнату: тепле і затишне місце з горщиками квітів на підвіконні. Перебуваючи в гостях у Віки, Даша не могла пройти повз, бо дуже любила бувати тут. Дивитися на зоряне небо, дихати свіжим повітрям і розглядати нічне місто, всипане ліхтарями.

Слідом за шампанським пішов коньяк, який раптом вирішив усі проблеми. Дашу вже не хвилювала майбутня істерика матері, тільки тому, що на годиннику десята вечора, а завтра до школи. Сенсу поспішати немає, тому що як би сильно Даша не намагалася зображати тверезу доньку, влетить від матері у будь-якому разі.

– Ти чого одна? – до неї підійшов Женя. Вдихнув повними грудьми в відчинене вікно, озирнувся і знову глянув на Дашу.

Замість відповіді вона допила коньяк, скривилася і поставила склянку на столик. Женя почув, що на балкон зайшло ще кілька людей. Вони виявилися на диво тихими та ніяк не вплинули на їхні розмови.

– Вибач ще раз, що сукню зіпсував. Мене штовхнули і...

– Начхати на сукню, – видала Даша і різко повернулася до нього. – Хоча... якщо хочеш випросити пробачення, дай мені цигарку.

– Не палю.

Але прохання Женя виконав. Зник у будинку, а повернувся за лічені хвилини з напівпорожньою пачкою, простягнув Даші й нарешті побачив її щиру посмішку.

– Дякую, – вона підкурила і втупилася в місяць, ідеально вимальований на чорному небі.

– Якось незвично, – Женя почав думати вголос. – У моїй минулій школі не було жодної людини, яка палить, а тут...

– Не дивно. Лабораторні щури мають бути здоровими.

З першою затяжкою Даша перестала розуміти, що говорить. В голові запаморочилося, по тілу пробігло приємне тепло. Такий стан їй навіть подобався – нічого більше не існує. Є тільки тут і зараз.