Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Ну, тут мені виправдуватися нічим, генерале, може, я трохи й не досолив у цих листах, зате вже у відповіді виборцям з Болдвінового ранчо аж пересолив.

– Геть з мого дому! Щоб я вас тут більше не бачив!

Я сприйняв ці слова за делікатний натяк на те, що моїх послуг не потребують, і подав у відставку. І ніколи більше не піду секретарювати до сенатора. Таким людям не можна догодити. Вони нічогісінько не тямлять. Вони не вміють цінувати чужих зусиль.

1867

Нещодавно я їздив до Сент-Луїса; по дорозі на Захід, на невеличкій станції, десь після пересадки в Терре-Хоут, штат Індіана, до вагона зайшов привітний, статечний на вигляд джентльмен років сорока п’яти-п’ятдесяти і сів поруч. Щось із годину говорили ми з ним про се, про те, і він видався мені напрочуд розумним та цікавим. Зачувши, що я з Вашінгтона, взявся розпитувати мене про визначних державних діячів, про справи в конгресі, і я одразу пересвідчився, що він чудово знає всі тонкощі політичного життя та потаємну кухню обох наших законодавчих палат. Нараз біля нашої лави спинилося двоє, і ми почули уривок такої розмови:

– Гарісе, друзяко, зроби мені ласку, повік не забуду...

Очі мого сусіда радісно спалахнули. «Мабуть, оці двоє викликали в нього якийсь приємний спогад»,– подумав я. Та враз його обличчя стало задуманим і спохмурніло. Він повернувся до мене й заговорив:

– Дозвольте висповідатись перед вами, розкрити, так би мовити, найпотаємнішу сторінку свого життя; я не ворушив її ні разу з тих пір, як це трапилося зі мною. Слухайте уважно й пообіцяйте, що не будете перебивати.

Голос його то злітав од захоплення, то ставав глухим, хоч кожне слово було пойняте щирістю й почуттям.

Розповідь незнайомого

19 грудня 1853 року вирушив я вечірнім чікагським поїздом до Сент-Луїса. У вагоні було лише двадцять чотири пасажири, і всі чоловіки. Жодної тобі жінки або дитини. Всі були у чудовому настрої. Мандрівка обіцяла бути приємною, і, пригадую, у жодного з нас не виникло навіть передчуття, що може подібне трапитись.

Об одинадцятій знялась хурделиця. Проїхали невеличкий хутір Уелден, і за вікнами обабіч потяглися нескінченні й нудні прерії, де не стрінеш людини аж до самого Джубілі-Сетльмента. Вітрові ніщо не перешкоджало на велетенській рівнині – ні ліс, ні гори, ні височенні скелі, і він люто дув, здіймаючи вихори снігу, мов клапті піни на розбурханому морі. Біла ковдра грубішала щомиті; поїзд збавив хід – відчувалося, що паровичку дедалі важче долати опір. Вряди-годи ми зупинялися серед заметів, що височіли на шляху, ніби велетенські степові кургани. Розмови стали вщухати. Недавнє збудження змінилося сумом збентеження. Ми всі нараз уявили собі, що можемо потрапити в снігову пастку серед цієї крижаної пустелі.

О другій годині ночі дивне відчуття цілковитої нерухомості вивело мене з дрімоти. Миттю збагнув: нас замело! «На допомогу!» – лунав заклик по вагонах, і всі ми кинулись виконувати наказ. Вискакували з теплих вагонів на холод, у глупу ніч; вітер колов лице, лавиною бурхав сніг, та всі знали – кожна хвилина загрожує смертю. Лопати, руки, дошки,– все, чим тільки можна було розгрібати сніг, пустили в хід. Це була дивовижна, напівфантастична картина: купка людей, які відчайдушно змагалися з заметами, що все зростали, миготливі привиди, які то щезали, то знову виринали з мороку ночі, а їх осявало примарне червоне світло паровозного ліхтаря.

Та за якусь годину зрозуміли, що все це намарне, бо не встигали ми розкидати одну кучугуру, як вітер намітав десятки інших. А найгірше, що під час останнього штурму ворога наш паровичок зламав вісь. Навіть якби ми розчистили всю колію, рушити не змогли б. Знеможені й пригнічені повернулися до вагонів. Всілися біля вогню й почали обговорювати становище. Найдужче лякало те, що не мали їжі. Замерзнути не замерзнем, адже на паровозі повен тепдер дров. Врешті-решт усі погодились з кондуктором, котрий сказав, що будь-хто, якщо ризикне відійти в таку негоду за п’ятдесят миль, неодмінно загине. Виходить, на поміч розраховувати не доводиться, посилати чи не посилати – все одно. Залишається терпляче й покірно чекати – або ж врятуємось, або помремо з голоду. Не дивно, що навіть найхоробріші поблідли од таких слів.

Спливла година, розмови вщухли, і тільки коли на якусь мить змовкала буря по кутках, чути було тривожний шепіт; вогонь у ліхтарях поволі згасав, по стінах поповзли мерехтливі тіні, а нещасні бранці, скулившись на своїх місцях, поринули в роздуми, намагаючись відволіктись або ж заснути, коли вдасться.

Ночі, здавалося, кінця-краю не буде, тихо спливала вона хвилина по хвилині, і ось на сході з’явилася бліда холодна смужка. Коли посвітлішало, пасажири закректали, зашаруділи – той поправляв на голові капелюха, інший розминав затерплі руки й ноги, і кожен, хто б не прокинувся, перш за все кидався до вікна. Та перед очима простягалась та сама пустеля, тиха й безрадісна! Жодної ознаки життя; ні тобі димка, ні колії, лиш безконечна біла рівнина, де вільно гуляє вітер, ганяючи хвилями сніг, а вгорі суцільна снігова пелена застилає небо.

Весь день ми сумно вештались по вагонах, все думали та мовчали. Іще одна важка й безконечна, до того ж голодна ніч!

Іще один ранок – цілий день мовчанки, марного очікування, що хтось прийде на допомогу. Вночі марилися святкові столи, заставлені стравами, вранці – хапливе пробудження й знову голод.

Настав четвертий день, а за ним – п’ятий! П’ять днів у пастці! В очах світився жах голодної смерті. Вони примушували навіть здригатися: кожен погляд виказував, хоч і підсвідомо, те, що зріло в кожній душі, але ще не пробилося назовні.

Минув і шостий день, а ранок сьомого осяяв худі, змучені обличчя напівзбожеволілих людей, на які вже лягла тінь смерті. І час настав! Те підсвідоме, що зріло в кожному з нас, ладне вже було вибухнути. Надто тяжке випробування випало нам на долю. Річард Х. Гастон з Міннесоти, довгий, блідий, що скидався на кістяк, підвівся з місця. Ми знали, що він скаже, і завмерли; всі наші почуття