Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

найбільшого земного жаху — страхітливим мертвим містом Р’льєх, збудованим за незміримі епохи до становлення часів титанічними, відразливими сутностями, котрі прибули на землю з темних зірок. Там покоївся великий Ктулху і його орди, поховані у слизьких зелених склепах, котрі нарешті, після незліченних ер та епох, навіювали думки, що жахіттями проникали у сни вразливих і владно закликали вірних, щоб ті збиралися в паломництво задля їхнього звільнення та відновлення. Йогансен нічого цього не знав, і навіть не підозрював, але, їй-богу, невдовзі він побачив вдосталь!

Підозрюю, що над хвилями стриміла лише вершина гори, страхітлива, коронована монолітами твердиня, де й покоївся великий Ктулху. Щоразу, коли я починаю міркувати про ті безміри, що клубочилися там, унизу, наступним моїм помислом стає думка про самогубство. Йогансен і його люди були нажахані космічною величчю цього Вавилона прадавніх демонів, що здіймався перед ними, і, не маючи жодних підказок, все ж здогадувалися, що там не було нічого, що б належало нашій, а чи будь-якій схожій на нашу планеті. Від зеленавих кам’яних блоків, від запаморочливої висоти велетенського різьбленого моноліту та від приголомшливої реалістичності колосальних статуй і барельєфів з огидним зображенням, подібним до знайденого на «Тривозі», віяло жахом, який неможливо описати, і кожна сторінка розповіді помічника капітана дозволяла виразно відчути його страх.

Нічого не знаючи про футуризм, Йогансен, втім, упритул наблизився до його естетики, коли говорив про саме місто. Бо ж замість того, щоб чітко описувати якісь певні камені чи споруди, він обмежився лише загальними враженнями від величезних постатей та кам’яних поверхонь — поверхонь надто грандіозних, щоб виглядати чимось нормальним чи відповідним для нашої планети, що були вкриті жахливими образами та ієрогліфами. Тут я згадав його розповідь про якісь кути, бо у ній висловлюється припущення про дещо, про що Вілкокс оповідав мені з одного зі своїх сновидінь. Він сказав, що геометрія місця, яке йому примарилось, була неправильною, неевклідовою і, вочевидь, належала далеким від наших сферам і вимірам. Тепер же, споглядаючи жахливу реальність, неосвічений моряк відчував те саме.

Йогансен і його люди причалили до глевкого, багнистого узбережжя цього монструозного акрополя і, ослизаючись, видерлися на титанічні химерні блоки, на які ніколи раніше не ступала нога людини. Саме небесне світило виглядало брудним, прозираючи крізь клуби міазмів, що здіймалися з цієї затонулої хиби природи і, звиваючись у повітрі із загрозливим тремтінням, тихцем вповзали в оті божевільно потойбічні висічені в камені зображення, на яких те, що з першого погляду виглядало западинами, з другого перетворювалося на випуклості.

Ще до того, як вони змогли побачити щось конкретніше, аніж просто камінь і пемза, всіх дослідників охопило почуття, подібне до тривоги. Кожен із них радо би втік, якби не страх стати посміховиськом в очах інших, тож вони переважно прикидалися, наче шукають — як виявилося, марно — якийсь невеликий сувенір. Щось, що можна було б забрати із собою.

Португалець на ім’я Родріґез виліз на підніжжя моноліту і гукнув усім, що він щось знайшов. Інші пішли слідом і з цікавістю почали розглядати химерно різьблені двері із тепер уже знайомим барельєфом. За словами Йогансена, то було щось на кшталт величезної брами; завдяки різьбленому одвірку і порогу вони одразу зрозуміли, що то саме двері, хоч і не могли второпати, чи вони розміщені горизонтально, як люк, а чи стоять під кутом, як вхід до підвалу. Як і говорив Вілкокс, геометрія цього місця була геть неправильна. Не можна було бути певним того, що небо і земля розташовувалися горизонтально, оскільки взаємне положення речей одне щодо одного видавалося неймовірно мінливим.

Брайден натиснув на камінь у кількох місцях, але марно. Тоді Донован почав іти вздовж, звертаючи за ріг, натискаючи на кожен фрагмент стіни уздовж свого шляху. Без жодного вагання він видерся на гротескне кам’яне різьблення — так, саме видерся, оскільки, виявляється, та поверхня не була горизонтальною, — і всі лише дивувалися, якими широкими можуть бути двері. Нарешті верхня частина велетенської дверної плити надзвичайно м’яко і повільно подалася всередину; вони побачили, що вона була хитромудро збалансована.

Донован з’їхав чи, радше, спустився вздовж одвірка вниз і приєднався до своїх товаришів, тож вони вже всі разом спостерігали загрозливе відкривання монструозного різьбленого порталу. У цьому фантасмагоричному викривленому просторі він якось неприродно рухався по діагоналі так, що всі закони матерії і перспективи видавалися хибними.

Отвір чорнів пітьмою, здавалося майже відчутною на дотик. Той морок був насправді матеріальним, приховуючи значну частину внутрішніх стін за входом; він ніби дим виривався клубами назовні зі свого ув’язнення, яке тривало цілі епохи, затьмарюючи сонце, що тонуло у повитому чорною паволокою сутінковому небі під лопотіння перетинчастих крил. Із розверстих глибин здіймався нестерпний сморід, а Гокінзу з його тонким слухом здалося, що віддалік почувся неприємний чвакаючий звук, який линув звідкілясь знизу. Всі прислухалися і слухали доти, доки слизьке Щось не загородило собою увесь видимий простір і навпомацки протиснуло свою драглисто-зелену личину крізь чорний отвір у зовнішній простір отруйного повітря божевільного міста.

У цьому місці почерк нещасного Йогансена зробився майже нерозбірливим. Із шести чоловік, які так і не повернулися на корабель, принаймні двоє, на його думку, тієї ж миті померли на місці від жаху. Те Щось не піддається жодному опису — не існує слів для такого всеохопного масштабу жахливого, непідвладного розуму божевілля, такого моторошного заперечення самої матерії, всіх фізичних величин та космічного порядку. Здавалося, що то брела гора. Господи! Хіба ж дивно, що того дня збожеволів великий архітектор, а бідолашного Вілкокса через його телепатичний зв’язок охопила лихоманка? Те поганське Щось, той зелений, липкий космічний виродок прокинувся, щоб утвердити свою владу. Зорі знову зайняли сприятливе положення, і те, чого століттями не змогли зробити культи, цілком випадково довершила звичайна купка моряків. Після десятків мільйонів років Великий Ктулху знову був вільний і жадав втіхи.

Трьох чоловіків змело гачкуватими пазурами швидше, ніж хтось із них встиг бодай поворухнутися. Упокій, Господи, їхні душі в мирі, якщо десь у Всесвіті існує той мир. То були Донован, Ґуерера і Енґстром. Паркер послизнувся на твані, а троє інших у той час вже ошаліло мчали до човна через безкінечний обшир каменю, вкритого зеленавою пліснявою. Йогансен божиться, що Паркера ніби проковтнув кут кам’яної стіни, якого там просто не могло бути; цей кут видавався гострим, проте мав усі властивості тупого. Тож тільки Брайден і Йогансен спромоглися дістатися човна і почали відчайдушно гребти в бік «Тривоги», почвара ж гепнулась зі слизьких сходів униз і загаялася, вовтузячись біля самого краю води.

Паровий двигун був у робочому стані, тож, незважаючи на нестачу рук, за кілька хвилин гарячкової метушні поміж штурвалом і мотором, вистачило, щоб вивести «Тривогу» на попередній курс. Повільно просуваючись крізь жахіття того невимовного видовища, вона все ж почала розтинати носом смертоносні води, тоді як на каменях того потойбічного неземного берега оте титанічне Щось із зірок пускало слину і щось бурмотіло, ніби Поліфем, проклинаючи корабель Одіссея. Тоді, незрівнянно відважніше, аніж славнозвісний Циклоп, великий Ктулху м’яко ковзнув у воду і, здіймаючи хвилі, погнався за ними