Читати книгу - "Моє море, Черрі"

— Але...

— Ніяких але, Ян Чонін, — набагато м'якше перебиває його Кріс. — Ти можеш плакати скільки тобі заманеться, але скажи мені, якщо тобі справді важко. Попросити допомоги у когось не соромно, якщо ти справді її потребуєш.

— Я не хочу, щоб ти мене жалів, — він шмигає носом, рішуче дивлячись на парубка, який задихається від обурення після цих слів.

— Серйозно?! — Кріс опускає очі додолу видихаючи, і продовжує більш спокійно. — Ніні, якби я жалів тебе, то все б виглядало трохи по-іншому, повір мені. Я не маю на меті образити тебе чи тим більше засудити. Просто хочу, щоб ти не плакав на самоті, придушуючи емоції в собі.

— Все занадто складно, Чане. І я не можу просто взяти і звалити на тебе мої проблеми, навіть якщо ти не проти. У тебе й без мене своїх турбот вистачає. А мені ще й до всього важко довіряти іншим людям, але ти — виняток з правил. І я справді ціную твою турботу, — Чонін видихає збираючись сказати те, про що думав не один день. — Однак я не хочу, щоб моя присутність завдавала тобі болю, а ти ніби сам лізеш на рожен. Чи не краще уникати мене у ситуації, що склалася між нами?

Кріс зводить очі до стелі, ніби просить вищі сили допомогти йому. Але вже за кілька секунд повертає погляд до Чоніна, акуратно беручи юнака за руку. А хлопець і не проти, а зовсім навпаки. В глибині душі Чонін насолоджується теплом чужої долоні.

— Чому я думав, що ця розмова буде простішою? — з усмішкою кидає Кріс, не очікуючи жодної відповіді. — Мої почуття — мої проблеми, Ніні. Але це не означає, що я так просто здамся, бо ти відмовив мені без явної на те причини. І повір, твоя присутність аж ніяк не завдає мені болю, зовсім навпаки. Тому прошу, вгамуй тарганчиків у своїй прекрасній голові, бо вони ведуть тебе геть кривим шляхом.

Чуючи приємний голос Кріса, Чонін заспокоюється. Після сильної істерики він відчуває спустошення, а разом із ним ще й потребу розповісти Чану про себе трохи більше. Він має право знати про причини такої поведінки свого найкращого друга, якщо вже став її свідком.

— Знаєш чому я ніколи не розповідав про свою сім'ю? — стиха починає Чонін і після тихого "ммм" продовжує: — Вони померли, — ці слова злітають з вуст настільки легко, що сам Чонін їх лякається. — Пили від самого мого дитинства. І, як ти розумієш, били мене не раз і навіть не два. Тому я працюю відколи себе пам'ятаю, бо коли іншим купували нові іграшки, я намагався назбирати хоча б трохи грошей, аби купити собі поїсти, — він весь стискається згадуючи ті часи. Чонін ненавидить повертатися у ці спогади, але зараз це потрібно. Насамперед йому самому. — Тому не дивно, що ми познайомилися на моєму підробітку, — він нервово сміється, хоч розуміє, що комедії у цій ситуації вкрай мало.

— Мені шкода, що все так склалося, — Кріс стискає його руку трохи сильніше,  тим самим даруючи надзвичайну підтримку.

— Ти ж не винен, що так трапилося, — Чонін стенає плечима. — Зрештою, завдяки цьому я навчився виживати, хоч і втратив дитинство та трохи юності. Але основна проблема полягає в тому, що я постійно слухав приниження у свій бік, які супроводжувалися відбірною лайкою і побиттям. Гадаю саме тому... — він набирає у легені повітря ніби перед зануренням, щоб на одному диханні видати, — ... Я думаю, що не вартий чиєїсь любові. Вибач. Це звучить дуже по-дитячому, а я вже давно не дитина.

— Ніні, — Кріс притягує його в свої обійми, — ти вартий любові, підтримки і цілого світу, повір мені.

— Я не знаю, як це зробити, Чане, — клубок знову з'являється в його горлі, готовий от-от вилитися ріками сліз.

— Тоді, — він чує, як хлопець різко видихає, — ходімо разом до психолога.

— Що? — Чонін відсторонюється від хлопця аби глянути йому у вічі. Він хоче переконатися, що той не жартує.

— Пробач. Я просто подумав, що тобі страшно записатися до лікаря самотужки, і якби ми пішли в одну клініку, але звісно до різних спеціалістів, то так було б трохи легше перебороти себе, — Чан швидко тараторить, відводячи погляд. — Я забагато говорю. Вибач. Можливо, ти взагалі не відчуваєш у цьому потреби і...

— Дякую, Чанні, — Чоніну нарешті стає краще. — Мені справді це потрібно, і так — я страшенно боюся піти до лікаря. Саме тому придумую собі мільйон діагнозів. Але піти разом не так і лячно. Тому я щиро вдячний за твою пропозицію.

— Тоді домовилися, — він простягає долоню, яку Чонін впевнено потискає.

— Домовилися, — юнак облегшено всміхається. — Залишишся зі мною на ніч? Просто Синмін не повернеться сьогодні, я у цьому впевнений, а мені якось самому не дуже комфортно.

— Міг би й не питати, — Кріс вкладається на ліжко і затягує за собою Чоніна, який зручно вмощується ховаючи обличчя у хлопця на грудях.

— Дякую, що любиш мене, — тихо шепоче юнак, сподіваючись, що Чан вже заснув.

— Дякую, що дозволяєш робити це, — Кріс залишає легкий поцілунок на маківці парубка, обіймаючи його трохи міцніше.

Рік по тому

Чонін прямує до студії. Не так давно хлопець вирішив зайнятися танцями, і з підтримкою Чана не кинув цей задум після першої невдачі. Тому вже три місяці він старанно відточує кожен рух.

Фелікс з широкою усмішкою зустрічає його посеред пустої студії. Це хлопець, з яким вони танцюють в одній групі, і той самий блондин, який відшив Синміна на вечірці. Саме тому Мін зараз вперто добивається його уваги, а Лікс так само — ігнорує всі залицяння хлопця.

— Ну, як? Тіло сильно ниє після вчорашнього? — він ніби спеціально поплескує Чоніна по плечі, яке особливо сильно болить.

— Ідея Чанбіна-хьона зі спортзалом була не найкращою, — хлопець кривиться, неначе з'їв лимона. — Я як живий труп сьогодні, а ще на роботу треба йти.

— Ой, вічно ти наговорюєш на мого Бінні, — до залу, неначе ураган, вривається Хьонджін. — Він для тебе як краще хоче. От ще кілька занять і будеш неначе шафа.

— З вами неможливо говорити, — Чонін так само, як і раніше, ухиляється від нав'язливих обіймів друзів. Все-таки близький тілесний контакт з іншими — це не для нього. Хоча є й винятки.