Читати книгу - "Моє море, Черрі"

— Я не хочу про це говорити, Чані-хьон. Можливо, згодом, але не тепер. Ходімо, бо вже справді холодно, і тепер ти трусишся, бо змерз, — він тягне хлопця за зап'ястя подалі від океану і його заманливих вод. Їм потрібно вшиватися, і якнайшвидше. Бо ніхто не знає, які насправді секрети ховає у собі глибина.

І з кожним новим кроком Чонін розуміє, що його накриває. Знайомий гнів та відчай хвилями омивають душу, готові от-от вибухнути справжнім цунамі. Чонін молиться усім Богам, щоб Синмін пішов тусуватися з кимось, і кімната виявилася пустою. Бо інакше йому доведеться йти у загальний душ, що не надто зручно, як не крути.

— З тобою все гаразд? — Кріс завжди був емпатичним, і помічав будь-які зміни в настрої Чоніна. Тому його питання не є якимось дивним чи незвичним у цій ситуації.

— Угу, — юнак лиш киває головою, щоб не говорити надто багато. — Все окей. Я просто втомився від загальної уваги, — він намагається всміхнутися, але виходить просто жахливо. Тому хлопець кидає цю справу.

— Тільки це і нічого більше? — голос парубка стає стривоженішим. — Якщо це через те, що я сказав на пляжі, то вибач, якщо натиснув на тебе чи щось таке. Насправді я...

— Ні, це не через тебе чи твої слова, — різко і грубо обриває його Ієн. Хоч він знає, що саме вони стали каталізаторами для нового нервового зриву, який зовсім скоро настане.

Хлопцю це набридло. Так все набридло. Нерви Чоніна вже на межі, і Чан, сам того не усвідомлюючи, своїми руками перерізає тонкі нитки, що їх зшивали. В очах парубка розгоряється справжнє полум'я. Він розлючений на себе, і просто хоче залишитися на самоті. Невже так важко послухати його і дати можливість впоратися з цим самотужки?!

— Зараз справді невдалий час, — Чонін стримується з останніх сил, щоб не нагримати на Чана. Бо він знає, що хлопець не винен у його стані, і просто потрапив під гарячу руку. — Можеш мене залишити у спокої, будь ласка? — Ієн піднімає долоню вгору, спиняючи Кріса, який бува відкрив рота, щоб заперечити. — Я прошу один вечір, а завтра все буде окей. Будь ласка, Чане.

І не дочекавшись відповіді друга, Чонін біжить до гуртожитку. Ховаючись у кімнаті, він щиро радіє, що Синмін і справді кудись пішов, залишаючи їхній барліг порожнім. Юнак грюкає дверима, замикаючи їх на замок, і осідає на підлогу прямо біля входу. Нарешті він дає волю сльозам, дозволяючи солоним струмкам стікати по червоних від гніву та сорому щоках. Чонін повністю поринає у тривожні думки. У його голові, неначе заїжджена пластинка, лунають слова батька: "Такого виродка, як ти, неможливо любити. Ти шмат лайна, не здатний ні на що більше, ніж на скиглення. Тільки те й робиш, що плачеш, ганчірка! Забирайся з мого дому, і не повертайся, допоки не станеш схожим на нормальну людину, засранцю". Знову і знову на повторі, вони з'їдають його зсередини. Так, такого, як він, не можливо покохати, і Чан помиляється у своїх почуттях. Він точно не розуміє, що відчуває. Бо Чонін не зможе дати йому того, чого він по-справжньому вартий.

Чонін травмований. Він чудово знає і усвідомлює це. Так само як і те, що йому треба звернутися до психолога. Але це так бляха страшно зробити, що хлопець все більше закривається в собі, відштовхуючи будь-кого, хто хоче хоч якось йому допомогти. Чонін за всі роки виростив навколо себе справжню броню, яку не кожен може пробити.

Він запускає пальці у відросле волосся, трохи відтягуючи біля коренів, аби біль привів його до тями. Але натомість це викликає лише нову порцію сліз і ненависті до себе. Так, все правильно, він не любить себе, тому й не вірить, що його можуть полюбити інші. Страхи, хвилювання, внутрішня тривога і давні травми не дозволяють Чоніну побачити щирі почуття Кріса.

Різкий та гучний стук у двері змушує хлопця затиснути рота долонею, щоб не видати своєї присутності новим схлипом. Але нав'язливий гість не полишає своїх спроб достукатися до нього.

— Чоніне, я знаю, ти там. Відчини, будь ласка. Я прошу тебе, — у відповідь він отримує лише здавлений схлип. — Впусти мене, я справді хочу допомогти тобі.

— Йди геть, Чане, — вичавлює з себе юнак, нарешті підіймаючись з підлоги. — Я не хочу з тобою говорити. Здається, я просив залишити мене самого.

— Одну хвилину, ні, секунду. Я просто хочу переконатися, що з тобою все гаразд, і одразу після цього я піду. Чуєш, Ніні? — відчуваючи явну брехню у словах парубка, Чонін поволі відчиняє вхідні двері, відразу опиняючись у теплі рідних обіймів. 

Він настільки втомлений, що навіть не має сил відбиватися від Кріса, як зазвичай. Хлопець дозволяє собі плисти за течією і притуляється до Чана ближче, ховаючи обличчя у згині його шиї. Руки самі собою обплітають міцну статуру Кріса, змикаючись у замок в нього за спиною.

З новими схлипами до Чоніна приходить усвідомлення, що він весь цей час потребував когось поруч. Того, на кого завжди можна покластися, і розповісти про свій лайняний день та вислухати скарження у відповідь. Того, хто завжди підтримає і скаже, що Чонін молодець і гарно впорався. Того, хто розвеселить зі словами, що завтра обов'язково буде краще, ніж сьогодні. Хлопець цілком і повністю потребував Бана Крістофера Чана. Це було занадто очевидно навіть для нього самого.

Чонін відчуває легкі погладжування по спині, і повністю розслабляється, дозволяючи хлопцю відвести себе до ліжка. Чан сідає поруч з ним на м'який матрац і мовчить, даючи юнаку можливість говорити першим. Але Чонін не поспішає цього робити. Він розмірковує з чого почати цю непросту розмову, і головне як?

— Пробач, що тобі довелося стати свідком моєї істерики, — нарешті видихає парубок, зібравши всі думки докупи. — У майбутньому я постараюся бути більш стриманим, аби не змушувати тебе відчувати дискомфорт від моїх сліз.

— Чоніне, ти сам розумієш, про що зараз говориш? — незвично серйозний і навіть трохи роздратований тон Чана, змушує хлопця повернутися до нього обличчям. — Твої вибачення не те, що не потрібні, вони просто недоречні у цій ситуації. Ти в курсі, що маєш право на емоції? На будь-які емоції, Чоніне. Навіть якщо вони негативні і можуть не подобатися іншим.