Читати книгу - "Море, сонце, невагомість, Ганна Калина"

***

Катя на диво добре трималася на водобайку. Вони з Деном мчали океанськими просторами Грейги, навіть змагання влаштували. Катя щиро сміялася і майже не бентежилася, віддавшись азарту погоні. Ден спеціально піддався і відстав. По- перше, він вирішив зробити приємне дівчині, а по- друге, у разі якщо Катя впаде у воду, Ден швидше зможе стрибнути їй на допомогу. На Каті, звісно ж, був рятувальний пояс, але що може замінити ефектний порятунок дівчини з водної безодні? Ніщо.
– Кеп, а там що? – прокричала дівчина, вказуючи на горизонт.
Капітан Звіринцев був ще не старий, але вже не юний, а тому в горизонт вдивлявся трохи довше за свого бортмеханіка. Вдалині й справді блищала хромованим боком транспортна капсула. Найдивнішим було те, що капсула була для зовнішньокосмічних польотів, такі використовували для приватних перельотів на ближні планети.
– Катю, заглушіть мотор і залишайтеся тут, – заявив Денис, вдивляючись у транспортний засіб.
Катя, до її честі, вирізнялася кмітливістю і старанністю, а тому одразу ж зупинила водобайк. Але варто було Дену наблизитися до капсули, як на ній одразу ж відчинилися двері над пасажирським місцем. У кріслі, пристебнутий ременями, сидів підліток. Років дванадцяти хлопчисько, стривожений і переляканий.
– Допоможіть! – хлопчина почав нервово розмахувати руками, привертаючи увагу.
Денис обережно наблизився до капсули, заглушив мотор.
– Що сталося? Поломка? Аварія?
Хлопчик від грізного голосу капітана втиснувся в крісло і став виглядати ще переляканіше, ніж до цього.
– Тато! – дитина тицьнула пальцем на воду. – Він сказав, що зробить один заплив, і ми полетимо далі. А його вже понад чотири години немає. І зв’язок відмовив.
Хлопчик часто задихав, явно намагаючись вгамувати істерику, що підступала. Ден підігнав свій транспортний засіб ще ближче до капсули, вхопився руками за край відчиненого вікна і пірнув у салон, переступивши розгубленого хлопчика. Ще один рух, і капітан впав у зручне крісло пілота. На приладовій панелі й справді не горіла жодна лампочка, всі датчики були на нулі.
Капітан розгублено почухав маківку. А потім раптом згадав, що дівчина, яка чекає на нього на водобайку на віддалі, не тільки приваблива особа, а й інженер.
– Катю! – закричав Звіринцев, складаючи долоні „рупором“, – можете під’їхати. У нас халепа!
Катя зреагувала моментально, заревів мотор, вода бризнула з-під водобайка. Ден клацав тумблерами і розглядав приладову панель, поки погляд не зачепився за логотип відомої лабораторії.
– Тебе звати- то як? – запитав Ден у хлопчика, – я ось капітан Звіринців. Можна просто Ден.
І він простягнув хлопчикові руку для потиску.
– Майк, – розгублено прошепотів він, – Майк Райзог.
Знайоме прізвище різало слух, і Ден напружився.
– А батько не Мартін?
– Так. Мартін Райзог, професор фаррійського університету мікробіології та вірусології.
Катя вже почала пригальмовувати, впритул наблизилася до капсули. Розпатлана, у жилеті, що з’їхав на вуха.
– Що за халепа? – з готовністю запитала бортмеханік Філіппенко.
Дениса захоплювала її ця здатність під час відпочинку бути кумедною сміхотливою панянкою, яка одразу ж перетворювалася на зібраного професіонала, коли від неї це було потрібно.
– Не летить, не їде, – розвів руками капітан, – а ще в нас безвісти зниклий і дитина без нагляду.
Катя мальком глянула на хлопчика. Потім посміхнулася своєю фірмовою посмішкою, від якої у Звіринцева засмоктало під ребрами. Катя перегнулася через борт капсули і кілька разів клацнула тумблером. Потім набрала якийсь код на клавіатурі.
– Вона заблокована, – вимовила дівчина, – це службова капсула, вони блокуються персональним кодом. Щоб не викрали.
Майк тихо схлипнув. Катя розгублено глянула на Дена, а капітан зі зітханням піднявся в кріслі.
– Ти, Майк, вирушиш із нами, а капсулу ми не чіпатимемо, – виголосив капітан, – гадаю, на пошуки твого батька потрібно більше людей.

***

Від Звіринцева з хлопцями до глибокої ночі не було звісток. Ми (я, Ліза, Зіна і Луру) розважали Майка як могли, більше за всіх дісталося Луру. Барвас скакав по номеру, приносив хлопчикові капці і відчайдушно намагався бути хорошим котиком. Мабуть, від Ларі він отримав пристойне фізичне зауваження по м’якому місцю.
Служба охорони допитала Майка, зібрала пошукову бригаду і відбула разом із кепом туди, де залишилася порожня пасажирська капсула.
– І ти толком не зрозумів, що побачив батько? – запитала я, забираючи тапок у Луру.
– Ні, – Майк сидів на підлозі, спостерігаючи за нами, – ми просто вилетіли на прогулянку, вирішили просто політати над морем. І тут тато в обличчі змінився і пішов на посадку.
– Це підозріло, – буркнула я собі під ніс.
– А якщо врахувати, хто такий цей „тато“, то стає ще підозріліше, – прошепотіла мені на вухо Ліза, – мікробіологи просто так не пропадають.
– У тутешній фауні відсутні хижі види, – авторитетно заявила Зіна і сунула в руки Майку келих із молочним коктейлем, – вода постійної температури. Течія слабка.
         Це вона так заспокоювала. Незабаром Майк почав клювати носом, Луру теж збився з кавалерійського кроку. Ми з Лізою теж уже мляво пересувалися і часом натикалися на Зінку. Але відсутність звісток від членів команди – турбувала. Фауна тут, може, й мирна, але піди знай, наскільки химерна. Від неробства я стала гортати голозображення місцевих красот. Пляжі, водні простори. Тиша, гладь. Туга. Тільки ось на одному зі знімків я помітила величезну, ледь помітну тінь. Але силует її мало нагадував великорота, зустрінутого нами раніше. І від інших риб- звірів, зазначених у довіднику.
– Зінка, – тихо покликала я робота.
Зінуля тихесенько собі „дрімала“ прилаштувавшись біля енергороз’єму в стіні. Блимали лампочки на грудях робота, дзижчав мотор, шарудів жорсткий диск з оновлюваними даними.
– Зінка! – шикнула я трохи голосніше, перебравшись ближче до робота. – Потрібна твоя допомога як юного натураліста.
Очі Зінки тут же спалахнули, і робот різко підняв голову, ледь не позбавивши мене зору яскравим світлом. Зінка обожнює бути потрібною. А потрібною бути не за основною спеціальністю вона обожнює ще більше.
– Слухаю, – проскрипіла Зіна і почала дзижчати мотором.
– Слухай, тільки тихо, – осадила я робота, – можеш уся не активуватися, мені тільки голова твоя потрібна.
Зіна на мене глянула. Ось можу голову на відсікання дати, що глянула вона на мене скептично. Звідки в робота скепсис? І про які емоції можна говорити, коли два прожектори і захисні бортики над ними замінюють її обличчя? Я закоренілий інтроверт із багатою фантазією, я майже живу серед мікросхем і машин. Мені може здатися що завгодно, у мене це навіть у медичній карті записано. Профдеформація називається.
– Зінусю, – зашепотіла я, – а ось подивися, на цьому зображенні можна обчислити кут зйомки?
Я розгорнула в повітрі перед роботом зображення. На своєму ліжку заворочалася Ліза, Майк спав на надувному матраці біля вікна, і його яскраве світло не турбувало. Я обережно зменшила картинку і з благанням глянула на Зіну.
– З повітря, – заскрипів робот, – дрон знімав.
– А координати? Можеш прогнати через себе геологічну карту місцевості?
Зіна без попередження почала трястися і дзижчати. Ні, потрібно терміново клянчити у Звіринцева гроші на новий блок живлення для Зінки. Вона ж у нас робот- кухар, якого використовують не за призначенням. Настільки не за призначенням, що я втомилася паяти Зіні згорілі мікросхеми.
Зінине „жу–жу–жу“ доконало Лізу, і та сіла на ліжку, сонно потираючи очі.
– Слухайте, передовики– лунатики, що у вас знову за нічні збори?
Я відмахнулася від Лізи, роздивляючись те, що вже транслювала Зіна. У повітрі перед нами спалахнув другий екран, на ньому зображувалася геологічна карта місцевості. Картинка замиготіла, наклалася на барвисте фото з рекламного буклету. Стовідсотковий збіг. Я без зайвих пояснень вбила в пошуковій системі прізвище „Райзог“.
– Катерино, посвяти мене в суть усього, що відбувається, або дай поспати, – прошипіла над вухом Ліза.
– Читай, – я ткнула пальцем у біографію професора.
– Ну і що? – сонно простонала Ліза, – велика шишка у світі науки. Мікробіолог...
– Він не просто біолог. Генетик.
– Катю, твоя геніальність так само мені не збагненна, – уже зліше проричала Ліза.
Зіну перестало ковбасити, трансляція зображення припинилася.
– Судячи з тіні на фото, у воді оселився новий вид, невластивий тутешній фауні, – заявив робот.
Ліза насупила брови і зітхнула. Її мозок погано адаптувався до різкого пробудження і вимагав допінгу у вигляді чашки кави.
– Тобто професор поліз вивчати новий вид?
– Або так, або новий вид був йому до цього знайомий.