Читати книгу - "Море, сонце, невагомість, Ганна Калина"

***
– А чи не пригостите пані цигаркою, – з придихом воркувала в Дена за спиною пані, яка явно шукала компанії сильного і гарячого чоловіка.
– Не палю, – холодно заявив капітан і продовжив пити своє безалкогольне пиво.
Не любив Звіринцев ні запаху тютюну, ні смаку алкоголю. І вульгарного вигляду дівчат, у потворних блискучих ганчірочках, на дух не виносив. А вже стан організму наступного дня після пиятики так і зовсім відбивав бажання пити. Філіп сидів поруч і безсоромно залицявся до будь якої дами, яка бажала підійти до бару. Тому поруч із трійцею з екопатруля утворився жіночий вакуум. Цьому сприяла як Філіна нав’язливість, так і похмурість Дена. Ларі був як ніколи доброзичливим і навіть посміхався оточуючим, через що до бару побоювалися підходити і чоловіки теж. Екопатруль „запалював“ біля бару в гордій самоті і в огидній тверезості.
Бар розташовувався на відкритій терасі готелю. Білий квадрат ледь помітно погойдувався на воді, даючи відпочивальникам змогу вдихати аромат моря і милуватися заходом сонця над водою. Всюди були розвішані гірлянди з квітів і блискучих лампочок. Грала тиха музика, що налаштовує на веселий лад.
– О! Дивіться! Сьогодні будуть танці! – пожвавився Філя, – піду Лізці повідомлю. Вона любить танці.
– Вона і читати вміє, – спокійно повідомив Ларі, киваючи на величезне рекламне табло, – у неї в номері теж сповіщення стоїть.
– А раптом ні.
– Відчепись від дівчини, – так само бурчав Ларіг, – будь чоловіком.
Філя вже почав сповзати з барного крісла і тепер завис на півдорозі, розгублено дивлячись на колег.
– Ви про що?
– Я з Ларігом солідарний, – меланхолійно заявив Ден, – навіть мене дратує твоя поведінка щодо Лізи. А її вже точно дратує.
– Дай їй свободи, – заявив Ларі і смикнув доктора за пояс шортів, – а то причепився, як гругір бафхарійський.
– Чого? – примружився Філя. – Сказав би п’явка, а то випендрюється...
– Гругири гірші, – похитав головою Ларі, – вони зграями плавають і жеруть живцем.
Від таких яскравих описів настрій біля барної стійки став ще більш похмурим. Філіп задумався, Ларі з насолодою пив воду. Ден готувався до рішучих дій.
– Зроби розумне обличчя, – смикнув друга аверієць, – ідуть.
Ліза і Катя з’явилися з натовпу відпочивальників, що тіснилися на майданчику біля бару. Ліза, як завжди, виблискувала і переливалася якось одразу вся. Вирвиглазні кольори одягу і макіяжу вражали уяву і геть убивали нервову систему того, хто дивиться. Ден навіть не зміг запам’ятати фасон вбрання. Щось ультрамодне, екстравагантне і абсолютно неймовірне.
А поруч стояла Катя. У чомусь непомітному. Простому. І ось від цієї простоти абсолютно плуталися думки.
Це було щось невагоме і витончене, кольору слонової кістки, що в поєднанні з темним волоссям дівчини виглядало чарівно. Поруч із подругою, такою помітною і зухвалою, Катя, на подив, виглядала не нудно. А навіть виграшно. Колір сарафана дуже добре відтіняла фіолетова шерсть барваса, він же до того ж створював навколо дівчини „санітарну зону“ метрів сто в діаметрі.
– Сидіти, – скомандував Звіринцев Філі, який сіпнувся.
Хоча, найімовірніше, звертався капітан до себе. Нема чого лякати дівчину різкими рухами. Сам же просив не хвилюватися, зробив вигляд, що забув про все. А тепер одразу в стійку? Бентежити й без того розгублену Катю Денис не наважувався. Вона так хвилювалася тоді в кают-компанії, не наважувалася дивитися йому в очі, кусала губи.
Та й з чого він, Денис, вирішив, що той поцілунок давав йому право залицятися до дівчини? У неї й хлопець був. Хоча який він хлопець? Який чоловік кине свою жінку незрозуміло де і з ким. А ще спостережливий капітан помітив, що, поки віз дівчину додому, її не дошкуляли дзвінками та повідомленнями. Бачив, як Катя торкалася екрана комунікатора, зітхала крадькома і відверталася.  Не поводяться так щасливі, обласкані увагою дівчата. І щасливі дівчата не ревуть на плечі начальства, навіть п’яні.
– Вечір добрий, пані, – промовив Денис і піднявся зі стільця.
Обличчя в Лазар стало витягуватися ще з перших слів капітана, і тепер щелепа пілота патрульного катера стрімко наближалася до підлоги. За спиною Дена нескладно віталися Філіп і Ларі.
– Готові до прогулянки? – не втрачав бадьорого настрою Ден.
Усі радісно закивали, Луру весело підстрибував.
– Де Зінка? – захвилювалася Катя. – Вона як із космопорту виїхала, так і зникла.
– Вона на завданні, – пояснив Ларі, – готує провіант для поїздки. Вона як дізналася про нашу вилазку, так і задзижчала кудись у бік харчоблоку.
Ден широко посміхнувся. Так, узяти з собою робота-кухаря було розумною думкою. Перед відпусткою Катя закачала Зінці три файли з кулінарними курсами, і робот уже активно розширювала межі своєї майстерності, плавно переходячи від пельменів до голубців. Прогрес був стрімким, тож через три дні Зінуля вже цілком стерпно катала суші і пекла пироги з капустою.
Команда екопатруля з найперших годин поїздки на Грейгу в один голос випрошувала у капітана підводну екскурсію морським дном. Ліза, щоправда, клянчила дискотеку і посиденьки в барі, але її голос перебила мовчазна більшість, і довелося змиритися з вибором команди.
Невеликий підводний катер уже чекав на команду біля причалу, схожий на пуголовка з хромованим тілом і величезним оком–ілюмінатором із вуглеволокна. Було видно, як метушиться в салоні Зіна, попутно з готуванням гортаючи сторінки на голопанелі, що зависла в повітрі. Там миготіли фотографії риб, підводних гадів, водоростей. Робот, наче зачарований, дивилася своїми величезними очима–прожекторами на картинку, ніби дитина, яка вперше побачила слона.
У Дена промайнула шалена думка, що робот чекає на цю поїздку з не меншим трепетом, ніж уся команда, але одразу ж відкинув цю маячну думку. Робот все ж таки машина, звідки в ній трепет, цікавість та інші дурниці.

***
– Ой! Ой! У нього три ока! – заволала Ліза, прилипаючи до скла ілюмінатора.
Там, розрізаючи смарагдові води, пливло щось схоже на торпеду з плавниками. Іскрилася у відблисках світла райдужна луска. І так, третє око періодично відкривалося на лобі „риби“. Фауна і флора Грейги була віддалено схожа із земною. Будова тіл живності була частіше цього обтічною, рослинності – гіллястою. Але іноді нічим не примітний „кущ“ відрощував лапки і жваво тікав по дну, ховаючись у якійсь ущелині.
Пісок на Грейзі був зеленим, від чого вода здавалася теж зеленуватою, а промені світила відкидали на дно химерні відблиски, роблячи атмосферу в нашому катері просто казковою.
– Це большорот, – присуваючись до ілюмінатора, вимовила Зіна, – тутешні „риби“ дихають шкірою, а не зябрами. Те, що ми приймаємо за луску, – пори на шкірі.
Я обійняла Зінку, дозволяючи їй під’їхати ще ближче. Наш робот незвичайний, цікавий і самонавчальний. Просто більшість механічних членів суспільства зациклені програмами на своїй основній роботі. Це більше схоже на рабство, коли механічний розум позбавляють права вибору. А я Зіні завжди залишаю місце для поповнення програми її особистими даними. Усі знають, що Зіна обожнює природу, тварин, рослини. А ще її ніколи ось так не брали із собою у відпустку... Та нас у неї й ніколи не відпускали всім скопом.
Катер нісся низько-низько, чіпляючи гладким черевом пісок на дні, лякав дрібних тварин, що збилися в зграйки. Вони були схожі на амеб, тільки щупалець більше і замість ядра було око. Цього разу око у всіх було одне. Потім кермо влади в автопілота забрала Ліза і показала всій команді „клас“ у водінні підводних агрегатів. Команда дружно кричала і пищала, а потім так само дружно почала проситися на те, що в цих краях заміняло сушу.
Катер причалив до одного з острівців, де сплетене разом коріння місцевих ліан утворило щось на зразок пляжу. Горбистого і нерівного, але податливого і м’якого. Тут можна було розстелити скатертину для пікніка, лягти й насолоджуватися видом на безмежні морські простори.
– А ви, Катю, чому сидите тут сама? – почувся голос над головою.
Усі розбрелися хто куди, Ліза і Філя купалися. Ларик грівся на сонечку. Зінка поїхала вивчати місцеву живність, небезпечно наблизившись до води. Потрібно було загорнути цю допитливу бляшанку в три шари харчової плівки і натягнути рятувальний жилет... Але спробуй її наздожени, коли в неї новий движок і з-під гусениць в обличчя летить пісок.
А тому я за звичкою забилася в тінистий закуток, де мені послужливо надав компанію і теплий бік вірний Луруша. І ось тут мене і виявив Звіринцев.
– Відпочиваю, – чесно відгукнулася я.
І не менш чесно стала розглядати блакитні океанські далі. Далі. Ще далі! Щоб позбутися незручності в безпосередній близькості до капітана. А він ще й сів поруч, взявся різати якийсь дивовижний фрукт. Синій такий весь, у пухирцях, як круглий огірок. Або міна підводна, якими за старих часів кораблі підривали. На них теж такі ось „промінчики“ були. Я в енциклопедії бачила. Усередині фрукт виявився вирвиглазного жовтого кольору. Неон!
– Щось ви, Катерино, – заговорив капітан, – відриваєтеся від колективу. Відлюдькуватість, похмурість і асоціальність – це мої фішки.
І з виглядом незворушним і грізним простягнув мені скибку невідомого фрукта. Я взяла підношення абсолютно автоматично, а в голові волав Лізин голос „Він тебе клеїть!“. Усе, Катько, вляпалася ти по самі гланди. Я вже почала було ніяковіти, але радісні крики у воді врятували мене і Звіринцева від кайданів тяжкого мовчання.
– Лізок, ти головне плавки тримай, весь відразу купальник не вийде! – повчав Єлизавету Філя.
Ліза з грізним виглядом влазила на водобайк, пристібалася всіма наявними на ньому ременями і намагалася вбити Фільку поглядом. Філіп був невбиваний, як клоп у бабчиному дивані, і тільки нахабно висміювався, вивчаючи нашого пілота сальним поглядом. З капітаном ми зітхнули майже одночасно.
Взревіли мотори, і Ліза з Фількою помчали геть. Звіринцев тільки головою похитав і обернувся до мене, лякаючи білозубою посмішкою і завзяттям у погляді.
– Катю, а як ви ставитеся до водобайків? – запитав капітан.
– Негативно, – без затримки заявила я, – мене потрібно примотувати скотчем до всього, що не має стін і стоїть на двох колесах.
– Вони плавають, Катю.
І капітан встав на ноги, відкладаючи вбік той самий неоновий фрукт. Потім простягнув руку мені.
– Я! Я не плаваю! – абсолютно щиро впала в істерику я.
– Думаю, два плаваючі транспортні засоби і один водоплавний я з вами якось впораються.
І якого біса я простягнула кепу руку? Помутніння сталося, не інакше. Ларі весело помахав нам своїм надувним крокодилом і пішов відпочивати в тінь. Луру побіг до Зінки, потім почав скакати навколо робота, забризкуючи його водою. Зінка кілька разів пропустила іскру в себе між пальців, і Луру поскакав шукати менш агресивну жертву своїх ігор. Коли ми з капітаном відчалювали від берега, вдалині почувся тихий хлопок і з’явився злісний крик Ларі. На березі з’явився задоволений барвас з уривками крокодила в зубах. Що ж, гру в доганялки Луруші забезпечено. Масаж тапком по дупі – теж.