Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Аріелла Віндор

Свідомість поверталася поступово. Спочатку повернувся слух, просто в якусь мить ніби клацнули вимикачем і цілковита тиша змінилася сильним гуркотом, природу якого я не могла зрозуміти.

Ніби картинки в голові почали з’являтися останні події. Лабораторія, зілля і Ментор. Зелений дим над зіллям був так схожий на той, що утворився над зіллям яке я робила вдома, з Уром. А якщо так, то останній компонент, що я додала був пил чорного кристалу! Ось чому він здавався таким знайомим! Зілля не тільки мене приспало, а ще й викачало залишки сил! Я пам’ятала настанови Ура, щодо цього компонента! Але ж я все ще жива, а от магії не відчувала зовсім. Ніби її і не було.

Ментор приспав мене своїм зіллям, яке, варто признати, вийшло у нього на славу. Але що йому від мене потрібно?

Я все ще не могла відкрити очі, але почала вже потроху відчувати своє тіло. Зрозуміла я одне. Я лежала на чомусь холодному. Гуркіт, що супроводжував мене від самого пробудження, нікуди не дівся. Руки і ноги ще не слухалися мене, але принаймні я вже їх відчувала.

Дія зілля потроху проходила і я вже могла трішки поворухнути руками, щоб зрозуміти що вони прив’язані до каменю на якому я лежала. Повторила теж саме з ногами, але все безуспішно. З певним зусиллям відкрила очі.

Наді мною височіло кам’яне склепіння печери. Вода потоками стікала з її стін. Тепер коли чутливість повернулася до мене я відчувала цю вогкість скрізь, навіть камінь на якому я лежала був мокрим. По тілу пробіглися мурашки, адже я досі була в легкій формі академії, яка за час мого перебування тут наскрізь промокла.

Печера була просторою. Я повернула голову і побачила старий перекошений стіл на якому догорали недопалки свічок. Вони і давали тьмяне світло, яке освітлювало лише частину печери.

Поки я оглядала печеру, зуміла виділити в суцільному гуркоті відлуння кроків. Хтось сюди йшов.

– Привіт люба наречена. Вибач, що зустрічаю тебе так, але ти сама в цьому винна! – до болю знайомий голос Невіша пролунав над головою.

Цього не може бути! Як він це зробив? Як потрапив до Академії драконів?

Невіш обійшов камінь, на якому я лежала і тепер я могла поглянути на нього. Його обличчя виглядало просто жахливо. Свіжий поріз пересікав усю щоку. Без вчасної належної обробки почалося запалення.

– Любуєшся, – некромант сердито подивився на мене. – А це все твій дракон зробив! Хай він буде не ладний!

– Ріхтер?

– А в тебе є ще один? Хоча тут в Академії їх дійсно занадто багато.

– Невіш, відпусти мене!

– Ще чого. Ти знаєш як я довго до цього йшов? Це мій останній шанс, і я ним скористаюся. Твій дар тобі не потрібен, а мені буде в нагоді. От тільки не впевнений, що ти виживеш після ритуалу.

– Невіш, навіщо тобі це? У тебе ж є магія! – у мене похололо все в середині від слів некроманта. Якщо раніше я допускала такий фінал, то тепер – ні. Я завозилася на камені, намагаючись звільнитися.

– Магія? Це ти називаєш магією? Мій рід за магію сприймає лише дар некроманта. Як думаєш мені було серед своєї родини, яка вважала мене виродком? Мене позбавили роду і спадщини, відмовилися від мене тільки тому, що не маю дару. А от у тебе він є.

Невіш обійшов камінь по колу, перевіряючи мотузки, якими були зв’язані мої руки і ноги.

– Я ж просто прийшов до твого батька, щоб попросити твоєї руки. Але мене висміяли! І тоді я вирішив, що ти за будь яку ціну станеш моєю! Як було легко схилити короля, що боїться за своє місце, на мою сторону. Але ви Віндори, такі слизькі, всюди знайдете лазівку. А ти, навіть залишившись одна без підтримки, не могла забути про своїх драконів!

– І тому ти обпоїв мене зіллям?

– Було цікаво спостерігати, як ти миттю забула за своїх улюблених ящерів.

– А амулет навіщо підкинув?

– Зілля Ментора виявилося нетривалої дії, потрібно було підкріпити його.

Невіш підійшов до столу і взяв з нього ніж.

– Полежи трохи. Мені треба підготуватися до ритуалу. І припини пручатися, це все марно.

Це я вже і так зрозуміла. Але ж має бути якийсь вихід?

– Що це за гуркіт? – цей шум доводив мене до сказу.

– Водоспад. Ти знала, що дракони побудували свою Академію на наймогутнішому магічному місці? Потерпи ще трохи, скоро тобі вже нічого не заважатиме, – страшна посмішка з’явилася на перекошеному лиці Невіша.

По тілу пробігли мурашки. Невже це кінець? Я пережила напад трипатонів, і так безглуздо попалася до рук Невіша?

І ніхто навіть не знає, що я була у тій триклятій лабораторії з Ментором. Та і хто мене буде шукати серед ночі? Лише Ріхтер. Але тут його нема, тому марно сподіватися.

Я роззиралася на всі боки в надії щось придумати. І раптом мене осяяла думка. Ріхтера тут немає, але ж я можу спробувати його покликати. Я ж наполовину дракон! Я змогла почути його ментально, може і тут спрацює? Але що йому казати? Слова самі сформувалися у підсвідомості і я, закривши очі, зосередилася на чоловікові. Мій любий дракон, якби ти мене почув!

«Допоможи! Академія! Печера! Водоспад!»