Читати книгу - "Аутсайдер"

— Мені вона сказала, що обличчя «Плей-Доу» вже не було, — додав Ралф. — Що в нього з’явилося коротке чорне волосся, яке сторчма стирчало. І маленька борода нав­коло рота.

— Еспаньйолка, — мовила Джинні. Вигляд у неї став кепський. — Це той самий чоловік. Першого разу він і справді міг їй наснитися, але вдруге… це був Болтон. Точно Болтон.

Марсі притиснула пальці до скронь, мов боролася з го­ловним болем.

— Розумію, що до цього все і зводиться, — сказала вона, — але ж це мав бути сон. Вона казала, що поки чоловік із нею говорив, футболка міняла колір, а такі речі тільки в снах трапляються. Детективе Андерсон, ви не хочете розповісти решту?

Він похитав головою.

— У вас добре виходить.

Марсі витерла під очима.

— Вона сказала, що він сміявся з неї. Називав її малою дитиною, а коли Ґрейс заплакала, зрадів, що вона сумує. Потім він сказав, що має повідомлення для детектива Андерсона. Що він має зупинитися, інакше станеться якесь лихо.

— Зі слів Ґрейс, — продовжив Ралф, — коли він з’явився вперше, то вигляд у нього був якийсь недороблений. Незакінчений. А коли він прийшов удруге, то Ґрейс побачила чоловіка, якого описала як Клода Болтона. Тільки Клод зараз у Техасі. Думайте, що хочете.

— Якщо Болтон був там, то тут він перебувати ніяк не міг, — роздратовано мовив Білл Семюелз. — Це очевидно.

— Із Террі Мейтлендом теж усе було очевидно, — сказав Гові. — І, як ми тепер дізналися, з Гітом Голмзом теж, — він повернувся до Голлі. — Міс Марпл до нас сьогодні не приєдналася, проте маємо натомість міз Ґібні. Ви можете скласти нам цілісну картину?

Здавалося, Голлі його не чула. Вона так само витріщалась на картину.

— Соломинки замість очей, — сказала вона. — Так. Звісно. Соломинки…

Вона замовкла.

— Міз Ґібні? — мовив Гові. — Ви ж хотіли з нами чимось поділитися, так?

Голлі отямилась.

— Так. Я можу пояснити, що відбувається. Тільки прошу, щоб ви поставилися до цього неупереджено. Гадаю, буде швидше, якщо я покажу вам фрагмент одного фільму, що я його взяла із собою. Він у мене в сумці, на DVD.

Іще раз мовчки попросивши в Бога сил (і витримки Білла Годжеса — на той випадок, якщо вони висловлять недовіру чи навіть обурення), Голлі підвелася й поклала свій ноутбук на край столу, де до того стояла техніка Юна. Тоді вона дістала із сумки зовнішній DVD-привод і під’єднала до свого комп’ютера.

  7

Джек Госкінз розглядав варіант випросити собі лікарняний через опік, наголосивши на тому, що має генетичну схильність до раку шкіри, та вирішив, що це погана ідея. Жахлива ідея, власне кажучи. Голова Ґеллер майже неодмінно накаже забиратися з його кабінету, а коли про це дізнаються колеги (Родні Ґеллер був не з тих, хто тримає язика на припоні), детектив Госкінз стане посміховиськом для всього поліцейського управління. У тому малоймовірному випадку, якщо голова дасть згоду, Госкінзу доведеться йти до лікарні, а Джек до цього ще був не готовий.

Проте його викликали до роботи на три дні раніше, а це було нечесно, бо та клята відпустка мала за графіком розпочатися ще в травні. Тому Госкінз відчував, що має право (повне право) перетворити ці три дні на те, що Ралф Андер­сон назвав би «домашньою» відпусткою, тож другу половину дня в середу він присвятив марафону по барах. У третьому закладі Джек майже спромігся викинути з голови зловісний епізод у тауншипі Кеннінґ, а в четвертому — практично кинув перейматися сонячним опіком і тим незвичним фактом, що він отримав його серед ночі.

П’ятою зупинкою в марафоні Джека став паб «Коротунів». Там він попросив барменку (дуже привабливу пані, чиє ім’я він швидко забув — на відміну від чарівливо дов­гих ніг у вузьких джинсах «Ренґлер») поглянути на його зашийок і сказати, що вона там бачить. Барменка виконала прохання детектива.

— Сонячний опік, — відповіла вона.

— Звичайний сонячний опік, атож?

— Так, звичайний, — і після паузи додала: — Але серйозний. У вас тут кілька пухирців. Треба помазати…

— Кремом з алое, так. Мені вже казали.

Після п’ятої склянки горілки з тоніком (а може, після шостої) він поїхав додому, чітко дотримуючись обмеження швидкості, виструнчившись та уважно позираючи на дорогу понад кермом. Недобре буде, як його зупинять. У цьому штаті допустима норма алкоголю в крові становила 0,8 проміле.

Джек дістався своєї старої асьєнди [206] приблизно в ту саму мить, коли Голлі Ґібні розпочала презентацію в конференц-залі Говарда Ґолда. Госкінз роздягнувся до сімейних трусів, не забув перевірити всі замки на дверях, а тоді пішов до ванної у малій нужді, бо нужда вже припікала. Упоравшись із цим завданням, він іще раз оглянув свій зашийок за допомогою малого дзеркальця. Звісна річ, що сонячний опік мав би на цей час уже загоюватися, шкіра мала б облазити. Але ні. Опік почорнів. Карк навхрест поорали глибокі тріщини. Із двох сочились перламутрові цівочки гною. Джек застогнав, заплющив очі, потім розплющив і полегшено зітхнув. Ніякої почорнілої шкіри. Ніякого гною. Жодних тріщин. Але зашийок таки був яскравого червоного кольору, і так, пухирці теж були. Торкатися було вже не так боляче, як раніше, та й чого б воно боліло, враховуючи конячу дозу російського народного анестетика?

«Треба припиняти стільки пити, — подумав Госкінз. — Ці срані глюки — явний сигнал. А точніше, попередження».

Крему з алое вера в нього не знайшлося, тож Джек намастив опік гелем з арнікою. Шкіру запекло, проте біль невдовзі зник (чи принаймні стишився до притлумленої пульсації). І це було добре, правда ж? Госкінз узяв рушник — обгорнути ним подушку, щоб не лишилося плям, — ліг і вимкнув світло. Але темрява була недобра. Здавалось, у темряві біль тільки посилився, а ще надто легко було уявляти, що в кімнаті з ним щось є. Те саме щось, яке стоя­ло в нього за спиною в закинутому сараї.

«Нічого тут немає, окрім моєї уяви. Так само, як я нафантазував почорнілу шкіру. І тріщини. І гній», — подумав він.

Правда. Та правда полягала ще й у тому, що коли Джек увімкнув лампу біля ліжка, йому покращало. Наостанок він подумав, що добрий міцний сон усе виправить.

  8

— Хочете, щоб я ще трохи приглушив світло? — спитав Гові.

— Ні, — відказала Голлі. — Я хочу вас поінформувати, а не розважити, і хоч фільм короткий, усього вісімдесят сім хвилин, ми не будемо його повністю дивитися, навіть більшої частини не переглянемо, — вона нервувала не так сильно, як того боялася. Принаймні поки що. — Та перш ніж я вам його покажу, мушу дещо чітко пояснити — те, що ви всі вже знаєте, та ще не зовсім готові сприймати правду своїм логічним розумом.

Присутні дивилися на Голлі й мовчали. Усі ці очі. Їй не