Читати книгу - "Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття"

ринки як відновлювальні ресурси. Уявіть споживчий ринок у вигляді ставка з рибою. Коли якесь підприємство продає на ринку свої товари або послуги, це означає, що воно спіймало рибину. Коли ж підприємство виплачує зарплатню своїм працівникам, то це означає, що воно кидає рибу назад у ставок. З тим, як автоматизація прогресує, а робочі місця зникають, дедалі менше риби кидають у ставок. І знову ж таки: не забувайте, що майже всі великі підприємства і галузі залежать від улову великої кількості рибин пристойного середнього розміру. Зростання нерівності призведе до того, що риби дуже великого розміру стане обмаль, та з позиції більшості галузей, що працюють на масове споживання, вони вартують анітрохи не більше, ніж рибини нормального розміру. (Бо мільярдер не стане купувати тисячу смартфонів, автомобілів чи ресторанних страв.)

Така ситуація відома як класична проблема «трагедії громад». Більшість економістів, напевно, погодяться, що ця ситуація вимагає державного втручання в тому чи тому вигляді. А за відсутності такого втручання буде відсутня всіляка індивідуальна мотивація робити що-небудь інше, окрім як намагатися спіймати якомога більше риби. Рибалки в реальному світі, мабуть, чудово розуміють, що в їхньому ставку чи океані здійснюється надмірне рибальство і що над їхніми заробітками невдовзі нависне загроза, та все ж вони щодня вирушають на роботу і намагаються вловити максимальну кількість риби, бо всі їхні конкуренти роблять те саме. І єдиний реальний варіант розв’язання цієї проблеми полягатиме в тому, щоб у ситуацію втрутився якийсь державний регуляторний орган і запровадив обмеження на вилов риби.

У випадку ж зі споживчим ринком ми не бажаємо обме­жувати кількість тієї віртуальної риби, яку підприємства будуть в змозі піймати в тій галузі. Натомість ми хочемо гарантувати поповнення запасів риби. І гарантований базовий дохід є одним з ефективних способів досягнення цієї мети. Цей дохід передає купівельну спроможність безпосередньо до рук споживачів з низькими й середніми доходами.

Якщо зазирнути далі в майбутнє і припустити, що в кінцевому підсумку машини все ж таки великою мірою замінять собою людську працю, то, на мою думку, той чи інший спосіб прямого перерозподілу купівельної спроможності стає важливою запорукою продовження економічного зростання. У своїй роботі про майбутнє американського економічного зростання, опублікованій у травні 2014 року, економісти Джон Дж. Фернальд і Чарльз І. Джоунс висловили думку, що ро́боти «можуть дедалі більше заміняти собою людську робочу силу, і цей процес буде незворотним». Потім автори припускають, що «в кінцевому підсумку, якщо капітал зможе повністю замінити собою труд, то темпи зростання можуть помчати вперед з шаленою швидкістю, а доходи стануть безмежними у безмежній часовій перспективі» [13]. Мені цей висновок видається безглуздим; це все одно, що вставляти числа у рівняння, не задумуючись над можливими результатами. Якщо машини замінять працівників геть цілком, то жоден індивід з жодного виду праці не отримає жодного прибутку. Більшість споживачів втратять свою купівельну спроможність. Тож як в такому разі економіка зможе зростати й надалі? Можливо, якась малесенька часточка власників великих капіталів і зможуть забезпечити споживання всього виробленого, але для того, щоб світова економіка продовжувала зростати, їм доведеться безперервно купувати товари й послуги на приголомшливо великі суми.[53] А це, ясна річ, називається «техно-феодалізмом», про який йшлося в розділі 8, і такий варіант розвитку подій видається не надто оптимістичним.

Існує, однак, оптимістичніший погляд на речі. Можливо, що в тій математичній моделі, якою користуються Фернальд і Джоунс, передбачається якийсь механізм — відмінний від трудового доходу — розподілу купівельної спроможності. Якщо запровадити щось на кшталт гарантованого доходу і якщо цей гарантований дохід буде з часом збільшуватися з метою підтримки темпів економічного зростання, то в такому разі ідея вибухового економічного росту та стрімкого злету доходів, можливо, і матиме сенс. Це не станеться автоматично; самотужки ринок не впорається з цією проблемою. Знадобиться фундаментальна реструктуризація економічних правил.

На мою думку, ставлення до ринків — або до всієї економіки — як до ресурсу дасть добрі результати і з іншої перспективи. Пригадайте, у розділі 3 я стверджував, що технології, яким неминуче судилося трансформувати ринок робочих місць, є результатом сукупних зусиль, що тривали впродовж багатьох поколінь, охоплювали незчисленну кількість індивідів і часто фінансувалися за рахунок платників податків. Почасти можна резонно стверджувати, що всі ці сукупні результати прогресу, а також економічні та політичні інститути, які уможливлюють життєздатну і жваву ринкову економіку, є насправді ресурсом, який належить усім громадянам. Термін «дивіденди громадян», що часто використовується замість терміна «гарантований дохід», на мою думку, вельми точно передає суть тієї аргументації, що кожен має принаймні мінімальне право на сукупне економічне багатство країни.

Ефект Пельцмана та економічний авантюризм

У 1975 році Сем Пельцман, економіст з Чиказького університету, опублікував дослідження, в якому довів, що регуляторне законодавство, покликане підвищити безпечність автомобілів, не спромоглося забезпечити істотного зниження смертельних випадків на автострадах. Він стверджував, що причина полягала в тому, що водії компенсували імовірне підвищення рівня безпеки ризикованішим стилем водіння авто [14].

Відтоді цей так званий ефект Пельцмана було виявлено в багатьох сферах. Наприклад, дитячі ігрові майданчики стали значно безпечнішими. Круті спуски та високі драбинки прибрали й облаштували м’які поверхні. Одначе дослідження свідчать, що істотного зменшення кількості травм і переломів, пов’язаних з дитячими майданчиками, не сталося [15]. Інші оглядачі виявили той