Читати книгу - "Зламані янголи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли він сюди дістанеться, Яне?
— Ковачу, я не знаю, що ти, нахрін…
— Та ні, знаєш. Коли він сюди дістанеться? Чи тобі вже набридло мати дві руки?
— Хто?
— Каррера, Яне, коли він, блін, сюди дістанеться? Питаю востаннє.
— Я не…
Коли інтерфейсний пістолет прострілив у Шнайдера в долоні дірку й перетворив бляшанку, яку той досі тримав, на побитий шмат металу, його голос зірвався на різкий крик. У повітря бризнули кров і амфетамінова кола, дивовижно подібні за забарвленням. Трохи бризок потрапило на обличчя Тані Вардані, і вона сильно здригнулася.
Це не змагання в популярності.
— Що таке, Яне? — лагідно спитав я. — Той чохол, який тобі дав Каррера, погано реагує на ендорфіни?
Вардані, так і не витерши обличчя, здійнялася на ноги.
— Ковачу, він…
— Таню, не кажи мені, що чохол той самий. Ти з ним трахалася, як зараз, так і два роки тому. Ти знаєш.
Вона отетеріло захитала головою.
— Татуювання… — прошепотіла вона.
— Татуювання нове. Новісіньке та блискуче, навіть як на ілюміній. Він зробив його наново, як і кілька простих пластичних операцій — це входило в пакет послуг. Хіба не так, Яне?
Шнайдер здобувся лише на змучений стогін. Він витягнув руку з розтрощеною долонею й недовірливо дивився на цю долоню. На палубу крапала кров.
Я відчував лише втому.
— Як я розумію, ти продався Каррері, аби лиш уникнути віртуального допиту, — сказав я, не припиняючи стежити за реакцією присутніх за допомогою периферійного сканування. — В принципі, я на тебе не ображаюсь. А якщо тобі запропонували новий бойовий чохол з повноцінною радіаційною та хімічною стійкістю, та ще з індивідуальним оформленням… що ж, зараз на Санкції-IV такі умови пропонують рідко. І хто його знає, скільки ще «брудних» бомб скинуть обидві сторони. Так, я пристав би на такі умови.
— А докази в тебе є? — запитав Генд.
— Крім того, що він єдиний серед нас досі не посірів? Поглянь на нього, Генде. Він тримається краще за маорійські чохли, а вони ж створені для цієї хріні.
— Я 6 не назвав це доказом, — задумливо промовив Депре. — Хоча це й дивно.
— Та блін, він бреше, — процідив крізь зуби Шнайдер. — Якщо хтось і працює потай на Карреру, то це Ковач. Ну ради Самеді, він же лейтенант Клину.
— Не спокушай долю, Яне.
Шнайдер гнівно поглянув на мене, завивши від болю. Я, здається, почув, як це виття підхопили співошпилі на іншому боці платформи.
— Курва, дайте мені медпов’язку, — заблагав він. — Хто-небудь.
Сунь потягнулася до своєї аптечки. Я похитав головою.
— Ні. Хай спершу скаже, скільки в нас часу до того, як Каррера пройде у браму. Ми маємо підготуватися.
Депре знизав плечима.
— Хіба ми ще не готові, якщо це знаємо?
— До Клину? Ні.
Вардані без жодного слова підійшла до Сунь і висмикнула аптечку з волоконного чохла на грудях у тієї.
— Давай сюди. Якщо ви, козли у формі, не хочете за це взятися, візьмуся я.
Вона стала на коліна біля Шнайдера й розкрила аптечку, а тоді висипала весь її зміст на підлогу в пошуках пов’язок.
— Конвертики з зеленими етикетками, — безпорадно підказала Сунь. — Отам.
— Дякую, — процідила вона крізь зуби й позирнула на мене. — Що тепер робитимеш, Ковачу? Скалічиш і мене?
— Таню, він би продав нас усіх. Уже продав.
— Ти цього не знаєш.
— Я знаю, що він якось спромігся прожити два тижні на борту корабля-шпиталю з обмеженим доступом, не маючи справжньої документації. Знаю, що він без перепустки пробрався в офіцерські палати.
Вона скривилася.
— Та йди у сраку, Ковачу. Коли ми копали у Данґреку, він вибив нам муніципальний грант на дев’ять тижнів роботи від заубервілльської влади. Без жодної, блін, документації.
Генд прокашлявся.
— Як на мене…
І тут корабель довкола нас спалахнув.
Він осяяв простір під куполом; окремі раптові спалахи світла розросталися до цільних прозорих кольорових блоків, що оточували центральну конструкцію. В повітрі між кольорами літали іскри, промені енергії, обм’яклі, наче пошарпані штормом і відірвані від такелажу вітрила. Сяйво фонтанувало з вершин світла, що розросталось і кружляло, оббризкувало палубу, а торкаючись прозорої поверхні, будило в ній тьмяніше світло. Вгорі згасли зорі. Посередині зникли муміфіковані трупи марсіян, які заливало дедалі потужніше сяйво. Усе це супроводжувалося певним звуком — щоправда, я не стільки чув його, скільки відчував омитою світлом шкірою, гудінням і дрожем, що наростали в повітрі й нагадували приплив адреналіну на початку бою.
Вонґсават торкнулася моєї руки.
— Визирни, — наказала вона. Хоч Вонґсават й була поряд зі мною, здавалося, ніби вона намагається перекричати завивання вітру. — Подивися на браму!
Я захилив голову й за допомогою нейрохімії подивився крізь вихори світла на кришталеву стелю. Попервах я не міг збагнути, що має на увазі Вонґсават. Я не міг знайти браму і здогадався, що вона, певно, десь по інший бік від корабля, завершує чергове коло по орбіті. Тоді я максимально збільшив одну розмиту сіру пляму, надто тьмяну, щоб бути…
І тут до мене дійшло.
Буря світла та енергії, що вирувала довкола нас, тривала не тільки в повітрі під куполом. Простір довкола марсіанського судна теж оживав. Зорі померхли, перетворившись на ледь помітні вогники за завісою з чогось затуманеного і тремтливого, що зависло за кілька кілометрів від орбіти брами.
— Це екран, — упевнено сказала Вонґсават. — Нас атакують.
Буря в нас над головами вщухала. Тепер у світлі плавали часточки тіні, що подекуди збиралися по кутках, схожі на косяки наполоханих рибок-сріблянок у негативі, а подекуди розліталися в неквапливому падінні й осідали на сотні різних рівнів довкола трупів двох марсіян, які знову стало видно. По кутках згаслих полів мерехтіли один за одним яскраві спалахи різних відтінків перламутрового та сірого. Навколишнє гудіння стихло, і корабель почав розмовляти з собою розбірливіше. По платформі котилися луною свистячі ноти впереміш із глибокою пульсацією органних звуків.
— Це… — мені миттєво пригадалася тісна каюта на траулері, спіраль котушки даних, що тихо працювала, прибрані у верхній кут пилинки даних. — Це система даних?
— Цінний здогад, — Таня Вардані пролізла під довгими завісами сяйва й показала на візерунок із тіні та світла, що утворився довкола двох трупів. Її обличчя виражало дивне піднесення. — Трохи менш масивний за звичайний настільний голограф, еге ж? Гадаю, основний пульт у цих двох. Шкода, що вони неспроможні ним користуватися, але я все ж таки гадаю, що корабель здатен подбати про себе сам.
— Це залежить від того, що буде далі, — похмуро зауважила Вонґсават.
— Погляньте на верхні екрани, на сіре тло.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані янголи», після закриття браузера.