Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

— Шукати та знайти щастя для кращого друга — безумовно, чудово та похвально, але нам би зараз знайти спосіб полагодити полотно, — подала голос Яга, уважно розглядаючи тканину на підрамнику, поставлену на мольберт.

Їхня бесіда після гастрономічної теми плавно перетекла спершу до спортивної тематики, а потім до розмов про захоплення та щастя.

Надвечір на столі опинилися кухлі з гарячим чаєм і солодкі плюшки, на які розщедрилася мама і які так старанно намагався ігнорувати Горинич. Іноді йому це навіть вдавалося... Втім, уже ніхто не заперечував, коли кілька штук відразу зникали з тарілки в надрах його живота.

Потягуючи зігріваючий напій, Яга задумливо вдивлялася в полотно. До неї приєднався Кощій.

— Ні простими, ні чарівними нитками нам його ніяк не зашити. І нічим не заклеїти, — всоте мовив чарівник, важко зітхаючи. — Потрібен чарівник з цього світу, тільки він зміг би полагодити полотно-портал. У вашому світі наше чаклунство обмежене в можливостях, та й зусиль вимагає занадто багато.

— Якби я тільки знала такого чарівника, — втомлено зітхнула Надія.

Не було на той момент нічого сумнішого для неї, ніж відчуття власної безпорадності. Так хотілося допомогти друзям, а чим — вона навіть не уявляла. Адже не розгулюють чарівники прямо вулицями міста. І оголошень про себе не пишуть. Точніше, пишуть. Але тільки не справжні чарівники. Справжні чаклуни дотримуються Статуту про секретність, та й багато інших законів, що дозволяють зберігати гармонію між світами. І якщо добрі маги щиро хочуть допомогти людям, то роблять це непомітно, без пафосу, мантій, свічок та інших атрибутів, а також без оплати за їхню допомогу. Такою є природа магії, такий і закон совісті чесних чарівників.

Розвертаючи в руках чергову солодку плюшку, взяту з розмальованої вази, Надя з цікавістю поглядала на маму. Вони з батьком змінилися так само кардинально та моментально, зустрівши її чарівних друзів, як і вона колись. На краще приведуть ці зміни чи ні, дівчина не знала. Але зараз вони були щасливими, і це головне. Вона давно не бачила батьків такими. Все частіше тато шукав «ще трохи роботи, щоб вистачило на...» — і складався цілий список того, що вимагалося від кожної людини суспільством. А мама задумливо й стомлено дивилася вечорами на виснаженого турботами тата й тужливу за друзями дочку.

— Послухайте, — звернулася Надя до присутніх, — чому б нам усім не перестати про це думати хоча б на один день і не дати душі спокою, насолоджуючись компанією та спілкуванням? Вдаймо, що все добре, що полотно ціле. А коли душа трохи відпочине, рішення знайдеться за допомогою найвищого чаклунства найголовнішого чарівника, якого ніде не відшукати, окрім як у своєму серці і на гарних портретах. Ми скажемо, що це «випадковість» чи «доля», а добрий чарівник лише посміхнеться на це, залишившись непоміченим. Бо й так його теж уже називали.

Друзі з чарівного лісу не всі її слова зрозуміли, не знаючи про якогось чарівника, але загальний зміст уловили. А от батьки зрозуміли доньку чудово і водночас із теплотою у погляді обернулися в той кут, де стояли ікони.

Перейнявшись її словами та благанням у погляді, всі одностайно погодилися.

Горинич крадькома витер сльози, що накотилися, краєм своєї хустки, яку вишила для нього Надя.

Здавалося, що коли ніхто не дивиться на нього уважно, він змінюється, стає іншим. Іноді Надя встигала це помітити, але він одразу ніби одягав «маску клоуна» і починав дуріти, бавлячи всіх.

Триголовий друг був одночасно дитиною і старим, дурнем і мудрецем, знав все і не знав нічого. Щастя інших ставив найвище, але при цьому примудрявся виглядати егоцентриком, немов єдиним його бажанням було, щоб увесь світ обертався навколо нього.

Надю дивувало його бажання сховати найкращі риси від інших, але вона поважала рішення друга. Та й просто не наважувалася запитати про причину такої поведінки. Ховаємось ми часом від правди, навіть коли чудово бачимо її, тільки заради того, щоб не руйнувати ілюзії, які цінуємо.

— А можна ще раз на тітку Соню подивитися? — здивував усіх Горинич, несміливо простягаючи руку за альбомом.

— Тьотя Соня б сама із задоволенням на тебе подивилася! — засміявся Любомир, задоволено відкидаючись на стільці.

В очах танцювали смішинки, а зморшки втоми розгладилися на якийсь час і змінилися «смішними зморшками», які з роками з'являються у людей, що вміють радіти життю, простим дрібницям і крихітному щастю. Такі не старять, а радше прикрашають людей.

— Та ви що! — Яга сприйняла його слова за чисту монету. — У нас же Статут про таємність, не можна, щоб люди про нас знали.

Вона глянула на чоловіка, зрозуміла, що він жартує, і сама засміялася. Начебто й щастя своє знайшла, і від цього на багато подій у житті почала дивитися не так тяжко, та тільки свою серйозність не втратила. У її праці вона була необхідна — до воріт не можна жартома.

— А правда ж! — розсміялася і мама Наді. — Соні б сподобалася така компанія. Шкода, що не можна запросити її до нас для знайомства, вона б оцінила...

— Вона б запитала: «І шо, ви до Наді на погостювати чи просто сніжком помилуватися?» — продовжив загальні роздуми Горинич, витягаючи з полички одразу кілька альбомів та зручно розташовуючись на підлозі для їхнього перегляду.

Сміючись, усі потихеньку приєдналися до нього.