Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— Чесно кажучи, я, очевидно, телефоную для того, щоб дізнатися, наскільки ви мені довіряєте.

— Довіряю? Забавне питання. Щодо мене, то довіряю цілком. Чим викликане таке питання?

— Воно викликане величезним, екстраординарним проханням… Мені необхідно зустрітися з вами і прем’єр-міністром, і терміново.

— Отакої.

— З вашого дозволу я волів би зачекати з поясненнями до того, як ми зможемо говорити віч-на-віч. У мене на столі є справа, яка так заслуговує на увагу, що я вважаю за необхідне проінформувати і вас, і прем’єр-міністра.

— Звучить серйозно.

— Це дійсно серйозно.

— Це якось пов’язано з терористами і погрозами…

— Ні. Справа ще серйозніша. Звертаючись до вас із таким проханням, я ставлю на карту свою репутацію і кар’єру. Я б не завів цієї розмови, якби не вважав ситуацію такою серйозною.

— Зрозуміло. Звідси і питання про довіру… Як скоро вам треба зустрітися з прем’єр-міністром?

— Якщо можливо, прямо сьогодні увечері.

— Я починаю хвилюватися.

— На жаль, у вас є для цього привід.

— Скільки часу забере зустріч?

Едклінт подумав.

— На підсумовування всіх деталей, напевне, знадобиться година.

— Я вам передзвоню.

Міністр юстиції передзвонив протягом п’ятнадцяти хвилин і повідомив, що прем’єр-міністр зможе прийняти Торстена Едклінта у себе вдома о 21.30. Коли Едклінт опускав слухавку, руки в нього були вологими. Добре… завтра вранці з моєю кар'єрою, можливо, буде покінчено.

Він знову підняв слухавку і зателефонував Моніці Фігуеролі.

— Привіт, Моніко. Ти повинна сьогодні увечері о двадцять першій нуль-нуль прийти на службу. Одягнися якнайкраще.

— Я завжди добре одягнена, — сказала Моніка Фігуерола.

Прем’єр-міністр дивився на начальника відділу охорони конституції поглядом, який, швидше за все, слід було розцінювати як недовірливий. В Едклінта виникло відчуття, що за скельцями окулярів прем’єр-міністра з величезною швидкістю обертаються шестерні.

Прем’єр-міністр перевів погляд на Моніку Фігуеролу, яка за час годинної доповіді жодного разу не відкрила рота. Він побачив незвичайно високу, м’язисту жінку, яка дивилася на нього шанобливими, повними надій очима. Потім обернувся до міністра юстиції, який дещо зблід від усього почутого.

Під кінець прем’єр-міністр глибоко зітхнув, зняв окуляри і надовго спрямував погляд кудись удалину.

— Думаю, нам треба налити ще кави, — нарешті сказав він.

— Так, дякую, — відгукнулася Моніка Фігуерола.

Едклінт кивнув, і міністр юстиції налив їм каву з термоса, що стояв на столі.

— Дозвольте мені узагальнити, щоб бути певним, що я вас правильно зрозумів, — сказав прем’єр-міністр. — Ви підозрюєте, що всередині Служби державної безпеки існує група змовників, дії якої виходять за межі їх конституційних обов’язків, і що ця група протягом кількох років займалася чимось, що може бути розцінене як злочинна діяльність.

Едклінт кивнув.

— І ви прийшли до мене, бо не довіряєте керівництву Служби державної безпеки?

— Загалом, так, — відповів Едклінт. — Я вирішив звернутися прямо до вас, позаяк діяльність такого роду суперечить конституції, але я не знаю мети змови і не впевнений, чи все я правильно розумію. Можливо, сама діяльність легітимна і санкціонована урядом. У такому разі я ризикую вчинити дії, що ґрунтуються на помилковій або неправильно зрозумілій інформації, і тим самим зірвати здійснювану таємну операцію.

Прем’єр-міністр поглянув на міністра юстиції. Обоє розуміли, що Едклінт підстраховується.

— Я ні про що подібне не чув. Вам про це щось відомо?

— Абсолютно нічого, — відповів міністр юстиції. — В жодному з відомих мені звітів Служби державної безпеки немає нічого, що б на це вказувало.

— Мікаель Блумквіст вважає, що це якась фракція всередині СЕПО. Він називає її «Клуб Залаченка».

— Я навіть ніколи не чув про те, що Швеція прийняла й утримувала російського перебіжчика такого масштабу… Значить, він перебіг за часів уряду Фельдіна.

Едклінт відкашлявся.

— Буржуазний уряд передав кермо влади Улофу Пальме. Не секрет, що в декого з моїх попередників у ДПУ/Без склалася про Пальме специфічна думка…

— Ви хочете сказати, що хтось забув проінформувати соціал-демократичний уряд?

Едклінт кивнув.

— Я хочу нагадати, що Фельдін обіймав свою посаду два терміни. Обидва рази уряд розколювався. Спершу Фельдіна в сімдесят дев'ятому році змінив Ула Ульстен, з урядом меншості. Потім уряд ще раз розколовся, коли його покинули помірні, і Фельдін правив разом з Народною партією. Можна припустити, що за цих передач влади в Об’єднаній адміністрації міністерств панував деякий безлад. Не виключено навіть, що про Залаченка знало таке вузьке коло, що прем’єр-міністр Фельдін просто не мав у своєму розпорядженні достатньої інформації і йому нічого було передавати Пальме.

— На кому ж тоді лежить відповідальність? — запитав прем’єр-міністр.

Усі, окрім Моніки Фігуероли, похитали головами на знак невідання.

— Думаю, що це неминуче просочиться у ЗМІ, — сказав прем’єр-міністр.

— Мікаель Блумквіст і «Міленіум» виступлять з публікаціями. Іншими словами, ми мусимо щось зробити.

Едклінт навмисно вжив слово «ми». Прем’єр-міністр кивнув — він розумів серйозність ситуації.

— Спершу я хочу подякувати вам за те, що ви прийшли до мене з цією справою з такою поспішністю. Зазвичай я на першу вимогу людей не приймаю, але міністр юстиції сказав, що ви — людина розумна і що напевно сталося щось екстраординарне, якщо ви просите про зустріч не звичайними каналами.

Едклінт трохи перевів дух. Хоч би що сталося, гнів прем’єр-міністра на нього не впаде.

— Тепер нам треба просто вирішити, що з цим робити. У вас є які-небудь пропозиції?

— Можливо, — ухильно відповів Едклінт.

Він замовк так надовго, що Моніка Фігуерола кашлянула.

— Можна мені сказати?

— Будь ласка, — відповів прем’єр-міністр.

— Якщо урядові про цю операцію невідомо, вона незаконна. В такому разі відповідальна за неї людина є злочинцем — тобто той або ті державні службовці, які перевищили свої повноваження. Якщо ми отримаємо підтвердження всім заявам Мікаеля Блумквіста, значить, якась група співробітників ДПУ/Без займається кримінальною діяльністю. Тоді проблема розпадається на дві частини.

— Що ви маєте на увазі?

— По-перше, треба відповісти на питання, як таке стало можливим. Хто за це відповідальний? Як усередині поважної поліцейської організації могла виникнути подібна змова? Хочу нагадати, що сама працюю в ДПУ/Без і пишаюся цим. Як це могло так довго тривати? Яким чином їх діяльність удавалося приховувати і фінансувати?

Прем’єр-міністр кивнув.

— На цю тему ще писатимуться книги, — вела далі Моніка Фігуерола. — Але ясно одне: повинно здійснюватись фінансування, і йдеться про кілька мільйонів крон щороку, принаймні. Я переглянула бюджет Служби державної безпеки і не знайшла там жодної статті, яку можна приписати «Клубові Залаченка». Але, як вам відомо, існують деякі приховані фонди, інформація про які є в начальника канцелярії і фінансового директора, але недоступна мені.

Прем’єр-міністр похмуро кивнув. Чому СЕПО завжди так важко керувати?

— По-друге,