Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

дочці гідного жениха й вона може лишитися незаміжньою, а це — неспокутний гріх. З іншого боку, видно, що коли складався цей міф, вже узвичаїлося сватання чоловіка, хоч не зовсім зникла й сваямвара. Тобто в цьому міфі співіснують два різні весільні звичаї, що відбивають дві історичні епохи — матріархат і патріархат. Відчувається, що сваямвара тут відчутно поблякла: немає вже пишного зібрання претендентів на руку дівчини, немає врочистого святкування і змагання, взяти участь у якому не гребують навіть боги. Про вибір дівчини вже не оголошується привселюдно, не повідомляється, що царівна вирушила на пошуки чоловіка. Та й сам доччин вибір ще має схвалити батько. Все це свідчить про послаблення матріархального права, хоч у міфі ще досить сильна така риса, як визнання матері за родоначальницю.

У міфі про Дамаянті цей момент не такий виразний, хоча й тут можна помітити деякі штрихи: скажімо, про дітей Наля дбає материн рід, а не батьків; першим по<265>рухом Дамаянті в турботі про дітей було звернення до своєї рідні, допомоги чоловікової рідні вона й не шукає.

Інше становище в Савітрі: вона цілковито зливається з чоловіковою родиною. І все ж матріархальні риси тут настільки сильні, що питання про родову лінію не отримує остаточного вирішення. Згодом воно розв'язується так, що батько, який не має синів, аби врятувати себе і своїх предків від ганьби, всиновлює доччиних нащадків. Ашвапаті, батько Савітрі, поводиться як патріарх і в своєму дбанні про продовження роду ревно вимолює у богів дітей, нагадуючи собою, як мовить перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов, Авраама за його бездітності. Поцінування дару богів — Савітрі — відбувається в патріархальному дусі: необхідні запевнення богині, аби цар прийняв дочку, як нащадка, придатного для продовження роду. Але тут і певна суперечність: сини Ашвапаті, виблагані для нього Савітрі в бога Ями, носять не батькове ім'я, а материне: вони називаються малавці, оскільки дружинуАшвапаті звали Малаві.

Певно, дівчина-кшатрійка могла влаштовувати не одну сваямвару. Принаймні Дамаянті, аби зниклий Наль відгукнувся, пускає поголоску, ніби готується до другої сваямвари.

Індійське суспільство епічних часів вже було патріархальним: у суспільному житті перед вів чоловік. Проте збереглося чимало цікавих рис матріархату, що їх індоарії принесли зі своєї прабатьківщини. Поряд із полігамією «Махабгарата» знає і поліандрію, багатомужжя. Яскравий приклад цього — центральна родина епосу, пандави. П'ятеро братів мають спільну дружину — Драупаді, хоча на її сваямварі переміг лише один із братів — Арджун. Епос пояснює це непорозумінням, простою випадковістю. Бо коли брати повернулися зі сваямвари, то з порогу гукнули матері, яка поралася в хаті: «Мамо, а який чудовий подарунок ми тобі придбали!» На що мати озвалася, що ніякого подарунка їй не треба, поділіть між собою. А оскільки слово матері для сина — закон /теж відлуння матріархату/, то мати нібито несамохіть спричинилася до того, що Драупаді стала дружиною п'ятьох її синів, від яких невістка народила по сину. Щоправда, як табу, висувається спільна домовленість братів не зустрічатися один з одним у її товаристві. Звісно, таке пояснення не переконує, справжнє пояснення лежить набагато глибше й сягає часів матріархату.

Окрім самого звичаю вибору чоловіка дівчиною, що дійшов до нас із сивої давнини, до доби матріархату відносяться і деякі перeжитки, й досі позосталі в українському весільному обряді. Найкраще про це мовить Хведір Вовк: «…головна роля припадає матері молодого, а особливо матері молодої, а роля <266> батьків майже весь час зовсім незначна. Прийшовши до хати з метою висватати дівчину, свати насамперед звертаються до матері; вона перша частує їх, до неї звертаються з усіма запитаннями пісні, що супроводять весілля. Мати благословляє дочку та веде її на вулиці, коли та йде одвідувати сусідів та просити їх до себе на весілля. Мати тримає в руках запалену свічку, приймає поїзд молодого увечері, напередодні шлюбу, вона також виголошує промову до коровайниць. До матері звертаються всі пісні, що супроводять церемонію короваю; мати видавлює в ньому ліктем місце, куди кладуть потім фігурки місяця та зірок. Тільки до матері звертаються всі пісні в той час, коли розплітають дівочу косу молодій; мати кладе на голову молодої останній дівочий вінок, вона веде молодих до церкви, коли звичай вимагає, щоб вони йшли до церкви разом; вона кладе тоді хліб перед кіньми та засипає сіллю молодих. До матері звертаються пісні після того, як молоді повернуться з церкви, вона приймає їх, вдягнена у вивернутий кожух, та обсипає їх хмелем. Мати перша п'є за здоров'я молодих, вона здіймає з голови своєї дочки-молодої дівочі ознаки. Мати виконує всі церемонії під час прийому молодого та його поїзду; вона також грає головну ролю, коли її дочка входить до хати молодого. До матері вдається делегація, надіслана від молодого, щоб сповістити її про чистоту її дочки, а після того її урочисто ведуть до хати молодих, де вона бере участь у перезві. Отже, ми бачимо, що у всіх істотних релігійних церемоніях шлюбу головує мати молодої. Нарешті, всі найважливіші церемонії, не виключаючи й наподоблення реального зближення у формі пробних ночей, відбуваються в хаті молодої.

Мати молодого, коли він їде до шлюбу, веде його з хати аж до дверей за хустину й кропить свяченою водою, вона також грає першу ролю в жданках, коли чекають на прибуття молодих з церкви. Мати репрезентує родинний культ, виряджаючи свого сина, коли він їде до хати молодої, щоб привести її до себе; вона навіть наподоблює один звичай, — надягаючи чоловічу шапку та ніби сідаючи верхи, — таким військовим та жрецьким способом, який, згідно з нашими сучасними поглядами, не відповідає її статі.

Все це було б цілком незрозуміле, коли б ми, завдяки працям Бахофена та його школи, не знали про ролю матері у стародавній громаді та про матріярхальну родину, що залишила глибокі сліди не тільки в українських традиціях, але й у традиціях усіх слов'янських та індоєвропейських народів взагалі /Вовк, 319–320/.

Звичай сваямвара побутував у багатьох народів Північно-Західної Індії, яка має свої гідронімні, топонімні й антропонімні паралелі в Україні. В індійському епосі сваям<267>вара вже занепадає, а це навіює думку: найбільш поширений цей звичай був на прабатьківщині ведійських аріїв, яку багато хто розміщує і на території сучасної України. Сваямвара відсутня серед визнаних індуїзмом восьми різновидів шлюбу, хоча в епосі не бракує прикладів, коли сваямвару здійснюють