Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

будуть всі такі єдині тоді у намірах і вчинках? До всього й вік у нас із тобою похилий уже. Невже так і підемо з життя, не звільнивши свою землю від супостата? Хто ж тоді звільнить її? Сини, яких не маємо, чи принаймні не всі мають? А що, коли вони, не відаючи, що то є справжня воля, звикнуть до чужинського ярма та так і ходитимуть у ньому? Що, коли сини князя уличів, древлян, твої зрештою відвикнуть від мислі: рятунок наш — у єдності, і скажуть: «Яке нам діло до Тивері, дулібів?»

— Уповатимемо на богів. Гляди, ще пособлять нам, гляди, і в нашім вікні засяє світле сонце радості.

— То єдине, що лишається: сподіватись.

За вікном терема весело виспівувало птаство, та не до веселощів було князеві Києва, стольникові землі Троянової.

— Скільки у нас набереться дружинників? — поцікавився перегодом Світозар.

— Коли лічити й тих, що в князя Тивері, Данка та Мезаміра, не більше п’ятнадцяти тисяч.

— А в обрів тільки в Дулібії десять. Скільки за горами, того й лічити, мабуть, не доводиться.

— Є ще рать ополченська, а серед ратників немало кінних.

— Удар наш, як підемо на обрів, має бути блискавичним і одразу в кількох місцях. А на це здатні кінні тисячі і тільки кінні. Посилай, княже, гінців і труби зворотну путь. Так тому й бути, пождемо слушнішої нагоди. Та й подбаємо за цей час, аби у нас було більше кінних, аніж піших тисяч, в тім числі і серед раті ополченської.

Коли в Києві лиш уповали на богів, імператор Іраклій помолившись у святій Софії і віддавши належне богові, ризикнув покластися і на самого себе.

— Що перси? — покликав стратегів і поцікавився в них. — Угомонилися, заволодівши Єгиптом, чи готуються до нових походів?

— Такого не помічається. Щоправда, є непевні вісті: ніби знову послали слів своїх до аварів.

— Отак навіть? Тоді й ми маємо готуватися до походу, і негайно. Імперія не повинна миритися із втратами, що зазнала. Сірія, Єгипет, Кілікія… Чи можна уявити Візантію без цих земель? А без Іллірика, Фракії?

— Ну Іллірик, Фракію не втрачено. Слов’яни приймають наше підданство, приймають і хрещення. А то швидше набуток, аніж втрата.

— Можливо. А все ж із втратами в Малій Азії, Африці погодитись не можемо. Я ось що надумав, стратеги. Нам треба реорганізувати наші легіони. Одміни в адміністративному поділі уже почалися. Уся земля наша віднині буде поділена на феми. На чолі фем стоятимуть стратиги. Вони й допоможуть вам набрати потрібний контингент легіонерів. Були в поході? Бачили, якими силами діяли супроти нас перси? Переважно кінними. У нашім поході теж мають переважати кінні когорти. Про це і дбайте зараз.

Стратеги перезирнулися, і вже по тому старший серед них наважився сказати:

— Ми цілком поділяємо мислі і наміри імператора: мати кінні і тільки кінні когорти. Та чи дадуть нам після всього, що сталося в імперії, соліди на придбання мечів, щитів, коней, на утримання тих, заново сформованих когорт?

— Будемо дбати, аби були вони, такі потрібні нині, соліди. Імперія велика, і скарби її не вичерпуються тими, що пішли на дно, були чи є у фіску.

Не став уточнювати, де візьме такі соліди, хоча й знав уже. Завершив так-сяк розмову з стратегами й одразу ж покликав до себе сенаторів:

— Готуйте едикти, — повелів їм. — Одні — церквам, монастирям, інші — торговому люду, куріалам[122], власникам гінекей[123] і ергастирій[124]. Повелівайте всім моїм іменем: імперія в небезпеці, хай дають на її порятунок усе, що мають нині, коли не хочуть втратити й те, що матимуть завтра, післязавтра.

Поки стратеги дбали про когорти та їхній вишкіл, імператор приглядався до стратегів, одних удостоював ласкою і довірою, іншим висловлював невдоволення чи й зовсім прибирав із місця, що посідали. Коли ж впевнився: легіони у нього достатньо вишколені та й легіонів не менше, ніж у персів, вдався до несподіваної для всіх хитрості: усі піші посадив на місце кінних, що боронили фортеці, а кінні взяв під свою руку й повів у внутрішні провінції Персії.

Обізнані з законами виведення ратних виправ скрушно хитали головами: імператор грається з вогнем. Та минуло дві-три седмиці — і змушені були змінити сумнів на торжество: боже, ти не обійшов імперію в сутужну годину, винагородив її хоробрим і мудрим привідцею. Он як обернулося. Перси заметалися і там, у державі своїй, і тут у малоазійських провінціях. Хосров Другий попробував було відповісти Іраклію тим самим — вторгнутись силами, що перебували в Сірії, Єгипті, в необсаджені ним землі імперії, та натрапив на міцні горішки, якими стали для нього заново сформовані чи поповнені гарнізони візантійських городів, і змушений був одмінити свій намір — повелів заступити Іраклію путь у Персію.

Першим опинився перед візантійськими легіонами і став на перепутті загін, що перебував доти в Кілікії, громив Іраклія під Антіохією. Привідця його, либонь, занадто певен був себе: громив Іраклія під Антіохією, погромить і тут. Тож не роздумував довго, тільки-но настиг візантійців, одразу й кинувся у січу. Та раз на раз не завжди виходить: Іраклій наголову розбив його в тій січі. Коли хтось і вцілів із доволі-таки численного персидського загону, то лише ті, що понесли сумні ці вісті Хосрову Другому.

Поразка та змусила шаха думати про захист Персії і, отже, кликати з візантійських провінцій уславлені в січах загони мечників, а ті переміни дозволили Іраклію звільнити невдовзі мало не всі свої малоазійські провінції, наявність же легіонів, що про них дбали та й дбали в Константинополі, спонукала й на рішучіший крок — піти на Вірменію. Першою впала під ударами його легіонів фортеця Двін, затим був підданий нищівній руйнації Ганзак — один із центрів панівної в Персії релігії — зороастризму.

Хосрову Другому нічого не лишалося, як бити на сполох. Гінці його точнісінько так, як і в Візантії свого часу, гнали коней в усі кінці не менш просторої, як і Візантія, держави — по самій Персії (Ірані, Іраку), в Афганістан, Кавказьку Албанію, Грузію, в ту ж Вірменію. Не забув шах і про зрадливих союзників своїх — аварів. Не дорікав їм, ясна річ, за те, що продали його за золото, спокусилися на жалюгідні тисячі римських солід, уповав на інше: «Ми — діти одної матері, — писав каганові Дандалу. — Як можемо не пам’ятати цього