Читати книгу - "Стежка мерців, Юлія Рудишина"

Кремезні сині смереки на похилому схилі гори гострими спицями встромлялись в тяжке небо, по якому поволі повзли хмари. Немов вівці з чорним руном, пливли вони за обрій, а останні проміні згасаючого сонця червоно-золотою ковдрою вкривали Карпати, і туман, що ліг вдалині вуалями, здавався бурштиновим, дивним – наче не з цього світу. А з того, потойбічного, де бродять лісом примари та нявки, де русалки танцюють біля верболозу, де спалахує проміж ялиць та дубів вогненна тінь звабника Перелесника, де кружляють повітрулі, дочки гірських вітрів…

Іванка йшла стежиною, якою років десять не ходила, та повірити не могла – вона врешті-решт побачить село свого дитинства та юності… Серце метеликом билося у грудях, а повітря здавалось цілющим напоєм з гірських трав. І навіть іноді здавалось, вона чує дзвінку сопілку… але ні, то водограй дзвенить у смерковій тиші!

Тонка стежина змійкою бігла між грайливих трав, що зеленим морем розстилалися навкруги. Червона рута килимом вкривала схили, строкаті квіти буяли – сон-трава, лісова лілея, нечуй-вітер... Дзвоники та гірська арніка, вузьколисті нарциси, ошатні орхідеї, по-місцевому – зозульки… Яких тільки квітів не було на горі! Здавалось, десь серед них обов’язково знайдеш чар-зілля або якусь іншу чарівну квітку, що подарує надію та відкриє очі, коли звариш з неї напій чаклунський. Попадеш в фантастичній світ, блуда стрінеш або перевертня, або з Чугайстером-ночником біля ватри станцюєш…

Лісовика, що полює на мавок, ще бабуся Іванки бачила, але пощастило їй, не закружляло її в дикому танку. Може, тому обминуло лихо її, що вона була знаюча – з тих, хто з нечистими водиться. Так казали в селі. Іванка в дитинстві навіть вірила в се. Чекала опівночі таємничих гостей в хату, все виглядала, що там бабця роблять – може, чар-зілля варять? Але чи то відьма була дуже обережна, чи то Іванка не навчилась чарівний світ гір бачити, так ніколи і не вдалось до чогось містичного торкнутися. А може, й не була бабця ніякою відьмаркою, а сусідки ляси точили через заздрість – хто ж його знає?

Канікули літні минали завжди швидко, а потім дівчинку швидкий потяг увозив до широких степів на сході, де були свої казки та легенди… та не було таких густих чарівних лісів. І вона завжди сумувала за краєм смерек та чистих дзеркальних озер, за стрімкими скелями та лісовими ягодами, яких не росте вдома. Іноді Іванці здавалось – все що завгодно віддала б за жменьку суниць чи стиглої солодкої ожини…

Жила бабуся в одному з селищ серед лісу, яких багато схилами Карпат розкидано. І коли не стало старої, то й перестали батьки відпускати доньку сюди – і тільки коли підросла вона, закінчила школу та почала вчитися в університеті, змогла нарешті приїхати.

Знала, що хату біля лісу, на околиці, не продали, але за роки ці, певно, занедбана вона стоїть… Іванка вчилась на філологічному і саме заради Карпат та фольклорної практики вибирала собі спеціальність. Завжди вона любила старі оповідання та казочки. І тепер в неї було ціле літо, коли вона може блукати знайомими стежками та заново пізнавати таємничий світ Карпат, в який з самого дитинства закохана.

От би й назавжди тут залишитися!

Дівчина на мить валізку відставила та закружляла, немов лісова мавка, серед невеличких ялиць, що завмерли, як ті лісові охоронці. І так добре їй було серед цього лісу, так тепло на душі. Не хотілося полишати галявину, йти далі… Он дуб кремезний стоїть неподалік, півнеба закриває кроною, дуплистий, високий, корені, мов змії, над землею повзуть – як, певно, гарно лежати на них, торкаючись шовкової трави долонями. Лежати та уявляти, що дерево це крізь тебе росте… І ось ти вже сам – ліс віковий. Ти – трави. Ти – голос вітру, що шепоче свої дивні мрії… Ти – листя дубове, гілки старого дерева, ти пісня лісова… Обіруч охватила Іванка дуб і стояла біля нього деякий час, не в силах далі йти. Але сонце котилося на схил червоним колесом, скоро сутінки затоплять нічним оксамитом лісові галявини, і до того часу краще все ж дійти до села.

Іванка вдихнула терпке лісове повітря і ледве знайшла сили полишити дуб та, схопивши валізку, далі піти.

На переломі літа, в травні-червні, тут надзвичайно – все квітне, духмяніє. Трави смарагдові, повітря медове, ягідний дух стоїть між старих ялиць та сосняку... Як в дитинство казкове повертаєшся.

Іванка йшла далі в гору, тягнучи за собою валізку та роздивляючись всю цю красу, яку не бачила стільки років, все згадувала бабусю, яка с місцевим мольфаром зналася, від нього й набувала силу, як казали. А вуйко Михайло  сильний був, до нього з усіх країв приїжджали люди – і чула Іванка, досі він живе десь у лісі, серед зелених полонин.

Іванка добре пам’ятала його – вусатий, худий та кістлявий, засмаглий, в одязі дивному, в якому вже й не ходять майже ніде – барвиста вишивана сорочка та шкіряний кептар з хутром. Михайло був немов частиною старовинної карпатської казки. Але з селянами та тим більш туристами він давно не хоче розмовляти, так дівчині батько казав, коли вона з ним поділилися планами відшукати дядька Михайла.