Читати книгу - "Стежка мерців, Юлія Рудишина"

Але після цих її слів так блиснули хижо очі її синочка, що Іванка ледве не схопила валізу та не втекла світ за очі. Ні, з такими сусідами вона квартирувати не згодна. Якось в бабусиній хаті пересидить літо.

–  Дуже вам вдячна, але ні, – відмовилась дівчина, викручуючись з обіймів, які ставали все щільнішими. Навіть чогось спина заболіла від них. – Я сумувала за бабусиною хатою, та й не хочу заважати нікому…

– Але на вечерю прийдеш? – суворо запитала сусідка. – В мене сьогодні бограч буде, а ще гриби в сметанці… ти як мала була, моє готування любила! Приходь! Я ще баньку тобі зроблю, з дороги всю погань з себе треба змити, а то ще хто знає, чого начіплялось, поки лісом йшла.

– Добре, добре, – відповіла дівчина, намагаючись не дивитися на Юру, який так і стояв соляним стовпом біля воріт. От хто справжній Щезник – не треба й шукати в скелях!

Нарешті відчепившись від сусідки, яка то про батька питала, то про синочку свого щось намагалась розповісти, Іванка зайшла на рідне подвір’я. Стара гойдалка в кущах, малина під тином, трохи садової ожини та полуниця, яка перетворилась в дичку…

Дівчина зі сльозами дивилась навкруги і бачила все зовсім іншим.

Ось стара яблуня, з якої вона недозрілими плодами в сусідського хлопця кидалась, ось дві груші, з яких бабуся робила смачне варення… ось сокира дідусева. Його самого Іванка майже не пам’ятала, помер він, ще коли вона зовсім малою була...

Ось сіновал, бесідка невеличка, де полюбляла бабця розвішувати свої трави. Дівчина приблизилася – чебрець сухий, листя чорниці та суниці… те, що залишилося по старій, нікому не потрібне.

Іванка кинула валізу посеред двора, чомусь їй стало важливо зібрати всі ці трави, скласти обережно. Не хотілось і далі полишати у дворі.

А у хаті й справді пилу майже не було, сусідка не обдурила. Трохи сухих гілочок калини висіло на віконцях, верес темнів на підвіконні, глечики якісь тріснуті стояли, рушники по стінам… строкаті килимки на підлозі розкинулись… Минуле накинулося на дівчину, вчепилось болюче, і майже до самої ночі кружляла вона по хаті, намагаючись привести все до якогось ладу та розкласти свої речі. Навіть забула про запрошення сусідки. Але згодом так і полишила більшу частину речей у валізі, вирішивши не чіпати те, що лежало у скрині та шафі. Потім знайде собі місце… Бабусині речі не хотілось перекладати нікуди.

Коли сутінки чорними тінями заповзли в хату, стало трохи моторошно. Так і здавалося, що зараз щось вчепиться в ногу… ось тінь шмигнула понад стільцем, ось шурхіт дивний роздавсь, немов хтось присів на скрипучі половиці. А потім якась птаха закричала пронизливо, вітер качав яблуню, і вона чорними своїми гілками стукала у вікно, немов мара-ночниця, що прийшла вкрасти сновидіння Іванки.

Велике дзеркало, старовинне, дуже дивне для такої хатини, стояло біля шафи, воно відбило бліду чорняву тінь замість дівчини. Вона витерла з поверхні пилюку і задумливо вдивлялась в потойбіччя. Позаду закружляли якісь тіні, і вона ледве не скрикнула, закривши рота долонями. І долоні її здались такими холодними! Як в мерця. Кістлява синя рука опустилася на її плече, і дика холоднеча блискавицями пройшла по тілу.

Вскочивши, Іванка ледь не турнула дзеркало, і воно з гуркотом здвинулось, перевела погляд на плече – але, звичайно, ніякої моторошної руки там не було. Сплюнувши тричі та прошепотівши стару приказку, щоб нечисті відчепилися, дівчина пішла ставити воду на чай, а потім згадала про запросини до сусідки. Йти до неї не хотілось, але навіщо ж було тоді обіцяти. Вагаючись, вона завмерла біля стільця, на якому кинула принесені з двору трави, та й не знала, що робити. Чи не запізно вже йти?..

І тут хтось гучно постукав у віконце. Іванка ледь не підстрибнула з переляку, поминувши нічних гостей, а потім все ж пішла відчиняти. Це тепер тітка Марійка по всьому селу рознесла, що зі сходу онучка відьмача приїхала. Про те, що бабусю тут вважали за чортівку, дівчина знала, і це ніяк її не засмучувало. Хай що хочуть кажуть – може, більше казок вдасться назбирати для практики.

Поки йшла відкривати, на спині щось засвербіло, залоскотало, немов по шкірі сухим листям провели чи віником з трав. Біля порогу прямо нестерпно стало, запекло так, що Іванка навіть о кут хатній спиною потерлася, але не допомогло. Певно, перевдягатися треба, чи то сорочка від подорожі спітніла, чи за комір щось насипалося, поки вона по саду лазила та трави в хату заносила. Може, й кропивою ошпарилася. Зрозумівши, що під одежею нічого немає, змирилася з неприємними відчуттями – на кропиву та деякі трави в неї завжди була алергія.

Відкривши, в сінях побачила Юру. Похмурий та гарний, немов той лісний панич Чугайстер, коли приймає свій інший вигляд, стояв хлопець на порозі та заходити не поспішав.

 

А спину Іванки нещадно кололо і шкіра немов пекла, нестерпно хотілось почухатися, але дівчина стримувалася, не вистачало ще перед цим бовдуром слабкість свою показувати.

– Мати сказали тебе покликати, – кинув він грубо, а Іванці стало образливо.

Вона теж Юру з дитинства недолюблювала, але чого він зараз так до неї ставиться? Невже не може забути, як вона після поцілунку каміння жбурляла? Так не треба було приставати!..

– Добре, зараз накину щось, – пройшла вона до валізи та достала теплий піджак, пошкодувавши, що не встигла з дороги передягтись та вимитись. Води в хаті не було, а таскати її вночі – не діло, невже прийдеться так лягати? Іванка скривилась – хто зна, чи не забула Марійка про баню, час-то швидко пролетів, вже запізно, певно.