Читати книгу - "Зустріч випускників, Тетяна Овчіннікова"

На телефоні мигав значок нового повідомлення. Боже! Знову!
Коли вже та відпустка?! Того ж дня, як напишу заяву, вимкну телефон і закину його якнайдалі. Як же мені все набридло, якби хто знав! І учні любі мої. І батьки. І колеги. І начальство. І вище керівництво з департаменту. Та й Міністерство теж! Ну невже десь у посадових обов’язках вчителя прописано, що він має бути на зв’язку в будь-яку пору доби? Що у нього немає не те що особистого, а навіть просто життя поза межами школи? Що вчитель повинен, окрім навчання дітей, виконати ще вагон нікому не потрібної роботи? Здати безліч звітів! Переробити купу ремонтів. Впорядкувати територію. І лише після того всього піти у відпустку. Та й то тебе можуть два-три рази викликати до школи: перевірку, якій більше часу протягом року нема приїхати, зустріти. Чи батькам нових учнів клас показати. Чи дітей на екскурсію звозити. Ні, точно вимкну і викину телефон!
Ну, якщо вже бути чесною, то я всіх їх шалено обожнюю, і на роботу з радістю йду. І ніколи ні на що не проміняю ні мій любий 3-Б, ні своїх колег. Ні свою цікаву й захопливу роботу! Але ж… Не наприкінці навчального року! Та ще такого виснажливого, яким був 2020-2021. Досі не віриться, що він скінчився! Любі, рідні мої 56 календарних деньочків. Як же я на вас чекаю!!!
Але причитай-не-причитай, а повідомлення доведеться переглянути. Надто вже я відповідальна, щоб ігнорувати, навіть якщо це вечір суботи і я вже зібралася виходити на неформальну зустріч з колегами.
Так, і що тут у нас?
«Користувач Олена Лисенко запрошує вас приєднатися до групи «Зустріч-15».
Господи, ще мені груп не вистачало! І так три групи колег: одна з начальством, друга без, третя для фото. Група батьків. Група батьків, вчителів і директора. Група дітей. Група районного методоб’єднання. Група, група, група… кинься щось шукати, дідька лисого тобі це вдасться!
Що ще за «Зустріч-15»? Хто така ця Олена Лисенко? Уже занесла пальця, аби видалити, та щось у невеличкій піктограмі видалося знайомим. Натисла на перегляд даних і засміялася – то виявилася моя однокласниця Олена Войтович. Заміж вийшла? Імідж так точно змінила. Де тільки й номера мого взяла? Скільки ж це ми не бачилися? Після випуску ні разу, а пройшло вже… 15 років! Точно, цього року в нас зустріч випускників! Доробилася! Забула про все!
Натисла приєднатися і захоплено перечитала десятків зо три повідомлень від однокласників. Радість від спілкування. Бажання зустрітися. Обговорення часу і місця зустрічі. Підрахунок усіх, хто приєднається. Перелік тих, хто з якоїсь причини не вийшов на зв’язок. Спогади про найкумедніші випадки шкільного життя. Боже, відчуття, ніби потрапила до машини часу і повернулася до своєї безтурботної юності! Які ж вони всі рідні! Серце стислося у грудях від приємного щему. Я й не думала, що настільки сумуватиму за моїми однокласниками!
А думки вже поверталися туди, в одинадцятий клас! У ту пору, коли треба з медаллю закінчити школу, а в голові лише гульки, веселощі, дискотеки… І він. Влад Герасименко. Спортсмен і улюбленець дівчат! Моє перше кохання! І моє перше розчарування…
У всіх в житті є «не до кінця забута людина», людина, яку в глибині душі ніколи й не забував, зустрічі з якою чекаєш попри все, але й боїшся так само, від однієї лише думки перехоплює дух! Людина, в яку віриш, яку, навіть не знаючи нічого про її життя, ревнуєш, вважаєш своєю, викопуєш навіть крихти інформації, стаєш схожим на нишпорку, дізнаючись подробиці від спільних знайомих чи з мережі інтернет. Вона давно вже не згадує про тебе, але ти пам’ятаєш. Ти все пам’ятаєш…
Для мене такою людиною якраз і був Влад Герасименко. За виключенням того, що про його життя я, хоч як не намагалася, але за ці 15 років не дізналася нічогісінько. Його не було у соцмережах, він, як і я, не був присутній на жодній зустрічі випускників. Здавалося, він обірвав усі зв’язки. І від того було ще болісніше на душі!
Я перегортала ще раз усю бесіду, проте так і не знайшла від нього повідомлення. І цього разу те ж саме…
Зітхнула і взялася писати відповідь:
«Привіт, мої любі! Як же я рада всіх вас тут бачити! Я й незчулася, що вже промайнуло стільки років! А ми з вами вже поважні дядечки й тітоньки))). Та в душі все ті ж юнаки і юнки! Приймайте мене до кола. Я обов’язково приїду, аби вас всіх побачити!»
А далі посипалися відповіді:
Наталія Розай:
«Привіт, Полінко! Рада тебе бачити! Чекаю на зустріч».
Сергій Калюжний:
«Сама ти поважна тітонька! А ми ще о-го-го! До зустрічі в ефірі!»
Сашко Іващенко:
«О, вчителька озвалася! Салют від двієчників!»
Тетяна Римар:
«Привіт-привіт! Рада, що ти до нас доєдналася!»
Яна Череда:
«Поліна! Не чекала, що ти вийдеш на зв’язок. Попередні рази ти нас ігнорувала!»
Ну, на це вподобайку не поставиш, треба відповідати:
«Коли ви зустрічалися на 5 років, я була на практиці за кордоном. Ніяк не могла приїхати. А у 2016 про зустріч дізналася вже опісля. Вибачте, обіцяю реабілітуватися цього разу і більше не бути свинтусом!»
Про п’ятиріччя випуску я не збрехала – дійсно була за кордоном, сама напросилася туди, аби тільки бути якнайдалі від болісних спогадів. А от про десятиріччя я знала. І навіть хотіла приїхати. Але… війна на сході сплутала всі плани. І хоч тоді вже не було таких активних бойових дій, військові дотримувалися тактики «повзучого наступу», та той, з ким я зрештою наважилася зв’язати своє життя, знайшов-таки свою міну. Підірвався, отримав численні осколкові поранення. Госпіталь. Ампутація. Численні балансування на грані життя і смерті. Пів року неперервної боротьби. І коли вже здавалося, що все позаду – інсульт, який і забрав життя мого нареченого. Про яку зустріч випускників взагалі могла йти мова? Тут себе б зібрати по шматочках, залатати роз’ятрену душу, змусити забути затуманені від транквілізаторів очі рідної людини, яка з усіх сил чіпляється за життя, та програє у поєдинку з безжалісною смертю…
Але ні! Я не буду про це згадувати! Все вже минуло. Його не повернеш. А він заповідав мені прожити це життя і за нього теж, насолодитися сповна!
Змахнула сльози й повернулася до переписування:
Аня Підопригора:
«ААА, ПОЛІНААААА! Вийшла на зв’язок! Спробуй-но не приїхати!»
Радісна посмішка знову засяяла на моєму обличчі. Анька! Ріднуся моя! Найкраща подружка, з якою через юнацький максималізм теж розірвала стосунки.
«Привіт, моя хороша. Приїду, обов’язково приїду».
Сашко Іващенко:
«Давай-давай! Ти нам ще за випускний винна!»
І пам’ятає ж, чортяка!
«Розрахуюся сповна! Можеш не сумніватися!»
Хай вже мої любі коліжаночки вибачать мені, проте хоч я й була присутня на посиденьках, думками витала там, у своєму рідному одинадцятому класі…

А наступного дня у групі озвався ще один однокласник. Номер був не підписаний, проте абонент назвався у повідомленні:
«Привіт всім! Це Влад Герасименко. Радий зустрітися з вами онлайн. Але, на жаль, на зустріч прийти не зможу. Цілую всіх вас і обіймаю».
І серце калатає у грудях сполоханою птахою. А руки так тремтять, що куди там набирати повідомлення, телефон би в руках втримати!
Сашко Іващенко:
«Агов, друже, а може вже досить переховуватися? Виходь з тіні!»
Влад:
«Вибач, Саню, але – ні».
Таня Величко:
«Вітаю, Поліно! Вітаю, Владе! Вибачте, вчора була за межами доступу до інтернету. Полінко, рада, що прийдеш. Владе, а ти ніяк не зможеш викрутитися і теж прийти? Хоч ненадовго. Ми за тобою сумуємо!"
Аня Підопригора:
«І справді, Владе, приходь! Може хоч на 15 років вся наша компашка збереться!»
Сергій Калюжний:
«Дійсно, Владе, ти охрінів? Приходь! Все буде добре!»
Добре? Що він має на увазі?
Віта Харченко:
«Та відчепіться ви від нього! Він не мала дитина і сам може вирішити!!!»
О, давня прихильниця озвалася. Віта у школі була теж закохана у Влада, та взаємністю він їй не відповідав.
Влад Герасименко:
«Дякую, Віто, але я дійсно не мала дитина і спроможний сам за себе постояти. Таню, Аню, Сергію, який же я радий, що ви на мене чекаєте, прикро вам відмовляти. Хотів би прийти, але ніяк не можу».
З одного боку, я була рада, що Влада не буде, та з іншого… Так хотілося його побачити. Хоч одним оком. Нишком-нишком…