Читати книгу - "Зустріч випускників, Тетяна Овчіннікова"

Коли я після чергової запальної мелодії опустилася на диван, аби перевести дух, поряд присіла Віта.
- Ух, давно я так не скакала, - приязно зазначила вона, хоча увесь час до цього моменту або ж ігнорувала мене, або ж була короткою та прохолодною.
Мені б насторожитися, та розслаблений від випитого мозок, товариська атмосфера не дозволяли серйозно сприйняти напад товариськості у вічної прихованої суперниці. Тому відповіла я не менш приязно:
- О, ти права! Я теж вже зовсім знесилена.
- Тоді пропоную випити для підняття бойового духу! Будьмо!
Без вагань підтримала пропозицію, перехилила келих. Здалося, чи цього разу спиртне мало якийсь сторонній присмак? Ні, точно здалося. Віта ж он поводиться цілком нормально, вже й танцювати знову поскакала. Я попрямувала слідом. Голова трохи паморочилася, з подивом подумала, що вже випила свою норму. Отож треба зав’язувати.
Кілька треків потому Сергій скликав нашу компанію і зазначив, що вже викликав таксі, тож ми вирушаємо до Влада. Під дією адреналіну, що почав вирувати в крові, щойно я подумала про близьку зустріч з колишнім, голова зовсім прояснилася, чому я була несказанно рада.
За вікном автомобіля мелькали призабуті, але такі знайомі пейзажі вечірнього міста, серце стискалося від непроханих думок. Як він мене зустріне? Виділить якось? Чи навпаки, проігнорує? Яким він став? Дуже змінився?
Господи! Навіщо я взагалі згодилася на цю авантюру?!
Та подітися вже нікуди не могла: таксі вже зупинялося коло знайомої цегляної хати. Скільки часу ми провели тут разом? Аж ніяк не менше, аніж у моїй квартирі! А потім Влад ішов мене проводжати…
Ні, не думати! Забути, заморозити всі спогади. Я просто йду в гості до однокласника! Він мені ніхто. Просто данина ввічливості!
Якби ж то так просто було вмовити, приборкати серденько, яке шалено калатало в грудях, коли Сергій прочинив хвіртку і першим ступив до двору. Ми потяглися слідом, я замикала ходу, ховаючись за широкими спинами хлопців. У дворі загавкав собака і почувся голосний вигук Владової мами (голос якої я впізнала навіть через багато років):
- А бодай тобі! Ти можеш не валувати!
З-за хати вийшла сердита літня жінка і на мить, побачивши нашу юрбу, завмерла в нерішучості. А потім зойкнула:
- Сергійку. Кого це ти привів?
- Тітко Галю, я з однокласниками. Ми вирішили навідати Влада, - нерішуче пояснив Калюжний.
- Ой! Та чому ж ви не попередили? Я б хоч стіл накрила!
- А ми зі своїм, - реготнув Сашко, демонструючи пакети з продуктами та випивкою, якими його завантажили дівчата.
Сергій додав:
- Сумніваюся, що якби попередив, Влад зміг би нас дочекатися. Вже либонь був би напівдорозі до Житомира.
Тітка Галя радо закивала головою:
- Тут ти правий. Але все одно це ви гарно придумали! Впевнена, Владик буде радий вас бачити. Зараз покличу його.
Жінка піднялася на ґанок і, прочинивши двері до хати голосно крикнула:
- Синку, вийди надвір! Тут до тебе гості прийшли!
- Хто прийшов? – здивовано перепитали з хати.
Його голос… Він лишився таким же, як я пам’ятала. Низьким, проте чистим і потужними – у мене аж сироти виступили від його звучання!
А потім і сам володар з’явився на ґанок: вивіреними, потужними поштовхами викотив крісло на рівний майданчик перед сходами. На якусь мить здалося, що нас всіх хтось поставив на паузу: всі заклякли, здивовані зустріччю. Ми роздивлялися однокласника, нотували зміни, які з ним відбулися. Він же недовірливо споглядав на нас.
Першим відмер Влад. Голосно вигукнув:
- Оце так сюрприз. Хто пробовкнувся? Віто, ти?
І спустився по пандусу, наблизившись. Склав руки на грудях в очікуванні відповіді.
- Та я б зроду!... – вигукнула Харченко.
Калюжний перебив її, винувато опускаючи голову:
- Це мій довгий язик. Вибач!
- Та нехай! – відмахнувся Герасименко. – Я надто радий вас тут всіх бачити, щоб сердитися. Класно, що ви додумалися прийти, бо надвечір я вже почав усвідомлювати, що, можливо й досить було переховуватися! Ходімо за хату, там є столик під накриттям, там нам всім буде зручно. Мамо, проведи гостей, а я на мить повернуся до хати.
Ми рушили слідом за тіткою Галею, я знову пасла задніх, не зводячи очей з колишнього, роздивляючись його змужніле, ще більш привабливе обличчя. Сріблясті ниточки у його русявому волоссі. Плечі, які точно стали ширшими, аніж я пам’ятала. Широкі долоні, мускулисті передпліччя, перевиті сіткою вен – спокусливе видовище, як і раніше. Невеличкий животик, що з’явився на місці міцного пресу. Нерухомі ноги, які колись могли вибігати увесь день з хлопцями у футбол, баскетбол чи іншу гру, а потім без передиху танцювати зі мною всю ніч.
А потім наші погляди зустрілися, і я потонула у сірій безодні таких рідних, таких коханих очей…
- Половинка… - майже шепіт з його вуст. Скоріше здогадалася, аніж почула.
А здогадалася, бо колись він жартував з мого імені «Полінка – половинка» і відтоді по-іншому, ніж Половинкою й не називав.
Нащо я сюди прийшла? Він назвав мене застарілим прізвиськом, а моє і без того виснажене переживаннями серденько, тепер здавалося, почало кровоточити. Аж очі опустила, щоб перевірити, чи на грудях не з’явилася світла пляма.
- Привіт! – як ні в чому й не було вигукнув Влад. – Радий тебе бачити.
- Привіт. Я теж.
- Наздоганяй решту. Я – зараз.
Ось так просто? Наче між нами ніколи нічого й не було? Наче це не він кинув мене у випускний вечір без жодного пояснення. Наче я ніколи нічого для нього не значила. А може так і було?
І хоч як не хотілося втекти, змусила себе піти за хату, туди, де чувся гомін веселої компанії. Мені теж все одно! От точно плювати! Чуєш, серденько! Плювати на нього. Як і йому на мене…
Влад приєднався до нас чверть години потому, захопив всю увагу на себе, почав розпитувати про наше життя. У всіх, окрім мене. Чи то я не занотувала, бо після першого ж келиха в голові знову почало паморочитися, тож було важко зосередитися на розмові. Лише у свідомості час від часу проступали немов з туману стурбовані очі Влада. Він за мене хвилюється? Та бути того не може!
Момент, коли я цілковито відключилася, випав з моєї пам’яті. Залишилися лише розрізнені фрагменти.
- Саню, лови її! Вона ж зараз заб’ється! – вигук Влада. Кого ловити? Хто заб’ється?
- Де вона встигла так набратися? – знову Влад.
- Та твереза майже була! – це вони про мене?
- Ну і що нам робити? – Сергій?
- Що? Всадити в таксі й відправити додому, - це вже Віта.
- А ви знаєте, де вона зупинилася? Її батьки вже давно тут не живуть.
- Нехай у мене залишається. Місце є. А вранці розберемося.