Читати книгу - "Зустріч випускників, Тетяна Овчіннікова"

Дні до виїзду промайнули, як одна мить. Від рідного міста я заїхала аж майже на інший край України, а тому, аби дістатися тепер туди, де проминули дитинство і юність, мені необхідно було витратити значно більше часу, ніж будь-кому з моїх однокласників. Зустріч була запланована на суботу 17 липня. З дому ж я виїхала поїздом у ніч з 15-го на 16-те, аби пізно ввечері вийти уже з місцевого автобуса і вловити таксі, яке домчало мене до скромного готелю на околиці містечка. Дорогою не відлипала від вікна, занотовувала усі зміни, що тут відбулися. І розуміла, що за 15 років, які я тут не була, змін не так вже й багато – маленькі містечка не поспішають розставатися зі своєю провінційною чарівністю. І саме цим такі містечка, на мою думку, значно привабливіші за шумні та квапливі мегаполіси.
Розмістившись у невеличкому, але охайному номері, який винайняла на три дні, без сил повалилася на постіль. Думала, що після такого виснажливого дня одразу ж провалюся в сон, та де там!
Провалилася, звісно, але у спогади…
Згадався початок десятого класу. Тижнів зо два навчання пройшло, як нам повідомили, що скоро до нашого класу прийде новенький. Звісно що, всі дівчата, що вже давно звикли до своїх придурків-однокласників і не вважали їх за особин чоловічої статі, почали мрійливо обговорювати новенького. Яким він буде? На кого першу зверне свою увагу? А ще як почули, що хлопець займався спортом та бальними танцями – просто танули від самої думки про нього. Він заочно став героєм дівочих мрій.
Ми з Анькою Підопригорою та Танькою Величко, старостою класу, три кращі подружки, забігли після уроків до класної керівнички Ганни Семенівни по додаткові завдання для лабораторної роботи, та так і завмерли у дверях – коло столу вчительки стояв невідомий нам хлопчина. Він? Не він?
Ганна Семенівна нас побачила і з посмішкою погукала ближче:
- Дівчатка, ходіть сюди, привітайтеся зі своїм новим однокласником. Це Владислав Герасименко. Владику, познайомся, староста нашого класу Тетяна Величко, заступник старости Поліна Матвієнко і член ради дисципліни та порядку Анна Підопригора.
Так, три активістки класу!
- Привіт! – приязно посміхнувся нам хлопець.
А ми щось бурмотіли у відповідь, дещо ошелешені його виглядом. Керівничка дала нам завдання, ми на автоматі забрали листки й поспішили за двері. А вже там із шумом видихнули.
Першою розгублено висловилася Танька:
- Якийсь він…
Я не соромилася у виразах:
- Страшко!
-І лох, - задумливо додала Анька.
Так, наші мрії про неймовірного красеня потонули у морі буденності. Ні, звісно що потворним новенький точно не був, просто звичайний хлопець, такий, яких купа довкола, і на якого ось так просто не звертаєш уваги. Простакуватого вигляду йому додавала старомодна коротка стрижка з залишеними довгими пасмами чуба. Фе! Та й одяг – бабусина в’язана жилетка поверх сорочечки й штанці, тоді як наші круті хлопці хизувалися у спортивних костюмах та джинсах, не додавав йому балів у рейтинг привабливості.
Хоча зараз, з висоти прожитих років, можу точно сказати, що то все наші високі сподівання призвели до упередженого ставлення до Влада. І до розчарування. Та що там, навіть до легкого булінгу. Я особисто частенько відпускала шпильки в його бік, коментуючи його манеру письма, велику кількість помилок, невміння висловити свої думки. От тільки на фізкультурі нам ні до чого було причепитися – тут Влад був на висоті!
А от наші хлопці радо прийняли новенького у свою компанію. Найбільше він здружився з Сергієм Калюжним та Сашком Іващенком, які поступово почали викорінювати з Влада і чудернацький стиль в одязі, і поведінку селюка. Та ми ще не скоро змогли це помітити.
Одного дня, наприкінці зими Сашко як завжди списував у мене домашнє завдання і ніби ненароком кинув:
- До речі, Полінко, ти подобаєшся Владові.
Бо-ожечки, як я плювалася! Мені! Одній з перших красунь класу! І почути таке зізнання! Гризти хлопця стала ще потужніше, аби тільки відчепився від мене.
Наступним, хто мені приніс «чудову новину», виявився Сергій:
- Влад цікавиться тобою.
- Та йдіть ви лісом зі своїм Владом. Теж мені кавалер! – не стерпіла я.
А потім ще довго жалілася дівчатам на такого непотрібного прихильника.
Проте зізнання хлопців, хоч як я не заперечувала це, змусили мене придивитися пильніше до Влада. А там і помітити, яку яскраву посмішку має хлопець. І його зосереджений вигляд, коли він чимось захоплений… І здивовані очі… І нова зачіска, яку Сашко з Сергієм змусили його зробити… І веселий, бешкетливий норов… І широкі долоні, які так притискають на ритміці, коли ми в парі вчимо вальсовий крок… І густі, мов щітки, вії над яскравими сірими очима…
Здається, я закохалася…
А потім настало літо. Довге, нудне, бо його не було поряд! І всі розмови лише про нього. І всі думки навколо. Хоч би… Хоч би він не зустрів нікого. Хоч би продовжував мене кохати. Зірка падає… Бажання: нехай кохає! Нехай! А я вже не впущу свого шансу! Я вже буду на висоті!
Ось і нове перше вересня. Дочекалася. І він. Такий красивий, загорілий після літа, високий і змужнілий. Стоїть та приязно посміхається. Так, як і всім. Подобаюся ще, чи вже ні? Як же дізнатися? І хлопці мовчать, більше не підходять. Що? Що мені робити?
А дні спливають. Ось вже й зима не за горами. А я, замість того, щоб навчатися, згоряю у полум’ї невиказаних почуттів. Захворіла. А клас тим часом не чекає на мене, відзначають якесь свято. Зараз і не згадаєш, що то було. Тільки після свята, займаючи лінію, годинами слухаю телефоном Аньчин звіт: на кого дивився, з ким розмовляв, танцював. Що? Танцював? З Віткою? От стерво, вона ж знає, що Влад мій. Ну я їй, дайте тільки видужати!
Наближається 6 грудня, День Збройних сил України. У цей день у нас давно вже було заведено дарувати хлопцям подарунки. Хлопців і дівчат у класі було порівну, тому дарували тому, з ким сиділи. Мені випадав Калюжний. Та на біса воно мені?! Влад сидів з Янкою Чередою.
- Янко, міняємося кавалерами?
- Та без питань!
І ось він, вирішальний день. Хвилююся так, що слова забуваю. Хлопці, знаючи, що на них чекають сюрпризи, приходять раніше. Отримують вітання, з цікавістю відкривають подарунки. А я все ще жду. Де ж Влад? Вже й урок скоро почнеться, чому він спізнюється? Хвилювання змінюється роздратуванням. Та як він сміє?!
Коли він з’являється в кінці коридору, я ладна вибухнути від емоцій, що бушують всередині. Бачу його, мчу назустріч, однокласники завмерли в очікуванні сцени (відбувалося б це у наш час, впевнена, і камери б на телефонах повмикали).
Влад, бачачи силу, з якою я несуся по коридору, зупиняється і з посмішкою чекає на мене. З посмішкою? Та як він сміє?! Підбігаю, ледь не кидаю подарунок зі словами: «Зі святом» і пориваюся бігти далі. Та його рука раптом хапає мою долоню, притягує назад:
- Ще не все. Чекай.
- Що тобі? – я все ще сердита.
А він все з тією ж спокусливою посмішкою нахиляється, щоб поцілувати мене в щоку. Та в останню мить чи то я смикаюся, чи то він спеціально, та його гарячі губи опиняються на куточку мого рота. Матінко рідна…
Думки покидають мою голову, встигаю тільки сховатися в пустій аудиторії від цікавих поглядів однокласників. Щоки горять, вуха палають, а серце, здається, скоро проб’є грудну клітину і поскакає геть. А попереду ж ще вісім уроків. Як їх висидіти? А далі й солодкий стіл, який ми підготували для хлопців. Божечки-божечки, моє бідне серденько не витримає!
А Влад, здається, наважується-таки форсувати ситуацію. За столом сідає коло мене, розважає розмовами, залицяється, час від часу проводить рукою по спині, немов ненароком, крадькома, та сироти виступають від кожного його дотику. Танцює тільки зі мною, ні на мить не полишає. А я розтікаюся від мрії, яка стала реальністю.
- Я проведу тебе додому?
Від емоцій важко говорити, киваю, мов песик на панелі приладів. І тану, тану, тану…
Влад, як джентльмен, допомагає мені одягнути пальто, закутує мою шию шарфом. Навіть сумочку мою зголошується понести. І мені плювати, на насмішки однокласників за спиною. Адже збулася моя мрія! Я йому небайдужа!
Про що ми говорили того вечора, я не згадаю і під страхом смерті. Але яскраві зорі, якими ми зупинялися помилуватися, і мерехтіння снігу у світлі ліхтарів я запам’ятала на все своє життя! Як і поцілунок, навіть не справжній, просто легенький доторк до губ, який змусив мене похитнутися від голови, що крутилася, крутилася…
З того вечора ми почали зустрічатися. Минуло багато часу, ми стали як одне ціле, та кожна мить, проведена разом з Владом яскраво закарбувалася у моїй пам’яті. Ось ми бешкетуємо у парку. Ось тікаємо без дозволу батьків на дискотеку. Ось ідемо у похід. Ось він, заспаний і скуйовджений, чекає на мене зранку коло під’їзду і жує бутерброд: «Хочу й у школу разом з тобою ходити!» Ось їдемо з класом на екскурсію до Києва. Але не екскурсія запам’яталася, ні, а його теплий бік поряд дорогою туди й назад. Ось я підтягую його перед випускними екзаменами, які, лише завдяки мені він здає на достатній рівень. Ось він лається, витягуючи з мене останні соки, змушуючи по сто разів повторювати фігури випускного вальсу, аби ми стали найкрасивішою парою школи…
Не стали. Він просто не прийшов на випускний. Ось так. Ще вчора, лежачи на даху моєї багатоповерхівки ми будували плани на майбутнє, обговорювали, куди будемо вступати – до педагогічного, тільки факультети різнилися, я обирала початкове навчання, а він – фізичне виховання. На Влада чекало велике майбутнє баскетболіста. Домовлялися, що завтра він візьме таксі та заїде за мною, разом прийдемо, як в американських фільмах.
А в день випускного – тиша. І мобільний, які нам нещодавно майже одночасно купили батьки, не відповідає. І вдома в нього ніхто трубки не бере. І у школі ніхто нічого не знає. І так кілька днів поспіль. Аж поки не просочилася інформація, що Влад поїхав. Куди? Навіщо? Чому нічого мені не сказав?
15 років минуло, а відповідей у мене все ще не було. Та вже, мабуть, ніколи й не буде…
Четверта ранку. Небо на сході почало світліти, а я все ще не змикала очей. Оце так поринула у спогади! Треба спати, адже хотіла до зустрічі ще погуляти містом…