Читати книгу - "Не думай про майбутнє, живи життям, Фіголь Анастасія"

Ангеліна сиділа на краю дивана у своїй невеликій, але затишній квартирі. Сонячне світло ледь пробивалося крізь заслонені штори, створюючи на стіні тьмяні візерунки, але вона цьго не помічала. Перед нею стояв холодний чай, якого вона навіть не спробувала. Порожній погляд був спрямований у  нікуди. Вже другий день поспіль Ангеліна не могла змусити себе вийти на вулицю чи навіть відкрити ноутбук, щоб розібрати робочі завдання. Вона просто сиділа.

Її телефон, як завжди, мовчав. Останнім часом дзвінки від друзів ставали рідкістю, а її сама думка про те, щоб комусь подзвонити, викликила глибоку втому. Вона більше не могла вигадувати причин для своєї відсутності на зустрічах си пояснювати, чому виглядає так виснажено.

''Мабуть, зі мною щось не так,'' - думала вона. Але і це вже давно не викликало емоцій. Рік тому її життя виглядало інакше. Здавалося, що все нарешті стало на свої місця: престижна робота в маркетинговому агенстві, квартира, яку вона змогла зняти самостійно, і стосунки, про які всі заздрили. Вона й сама іноді заздрила собі - доки це життя не почало  тріщати по швах.

Удар по її життю був швидким і болючим - її друзі, які були з нею майже все життя, вона їм довіряла майже усе, але вони раптово зменшували спілкування і зустрічі з Ангеліною, але казали, що Ангеліна не пусте місце в їхньому житті, що вона їм потрібна не лише як людина, а як подруга. Але через декілька днів вони припинили спілкування до того, що навіть не віталися один до одного. І тоді життя почало тріщати по швах. Після них залишилися лише фото, на які Ангеліна більше не могла дивитися.

Через рік після цих подій, її життя перетворилося на безкінечну низку однакових днів. Вона жила ''на автопілоті'', виконувала мінімум завдань, щоб не втратити роботу. і більшість вечорів проводила в тиші. Друзі намагалися допомогти, але поступово й вони відступили. Ангеліна не могла пояснити, що саме відчуває, а іноді їй здавалося, що вона більше нічого  не відчуває взагалі.

Того ранку, коли все почалося, Ангеліна прокинулася від крику з сусіднього подвір'я. Сусідські діти грали у футбол, голосно сміючись і сварячись через спірний гол. Вона відчула дивний контраст: життя навколо тривало, ніби нічого не сталося, але її власне завмерло. У якийсь момент вона зловила себе на думці, що не може згадати, коли востаннє сміялася чи відчувала справжнє задоволення.

Вона подивилася на свій телефон, екран якого вкотре залишався порожнім. У її голові виникла єдина думка: ''Якщо я зникну сьогодні, чи хтось це помітить?''. Від цієї думки стало страшно, але водночас вона здалася настільки правдивою, що Ангеліна не змогла стримати сліз.

Раптом телефон вібрував, і на екрані з'явилося повідомлення:

''Привіт, Ангеліно. Це Лариса. Давно не спілкувалися. Як ти?''

Лариса? Ангеліна ледь пам'ятала цю дівчину. Вони познайомилися кілька років тому на семінарі з психології, куди її затягла колишня подруга. Тоді Лариса вразила її своїм життєвим оптимізмом. Вона була на кілька років старша за Ангеліну, але її очі світилися дитячою радістю.

''Звідки вона про мене згадала?'' - подумала Ангеліна, але не наважилася ігнорувати. Вона відповіла коротко:

''Привіт, Ларисо. Дякую, що написала. Усе нормально.''

Через кілька секунд прийшла відповідь:

''Я сумніваюся, що це правда. Якщо хочеш поговорити, я завжди поруч. Хочеш зустрітися? Це може бути важливо.''

Ангеліна довго дивилася на екран. Думка про зустріч з кимось було одночасно лякаючою і трохи заспокійливою. Їй здавалося, що світ зовні віддаляється все більше, але, можливо, саме цього разу варто спробувати зробити крок назустріч?

''Можливо,'' - відповіла вона.

І, не знаючи, що ця зустріч стане першим кроком до її нового життя, Ангеліна нарешті зрушила з місця.