Читати книгу - "Не думай про майбутнє, живи життям, Фіголь Анастасія"

Наступний ранок зустрів Ангеліну яскравим сонцем. У повітрі витав легкий аромат квітучих трав, а небо було бездоганно синім. Вона прокинулася раніше, ніж зазвичай, і знову відчула, що хоче почати день, а не ховатися від нього.

Коли Ангеліна вийшла на ґанок, Лариси ще не було. Вона вирішила прогулятися сама. Її ноги мимоволі понесли її знайомою стежкою до яблуневого саду. Там вона зупинилася, вдихаючи солодкий запах дерев. Це було місце, де вона почала відчувати себе трохи легше.

- А ти рання пташка сьогодні, - голос Лариси пролунав позаду. Вона несла плетений кошик, повний свіжих яблук.

- Просто хотілося побути наодинці з собою, - відповіла Ангеліна, усміхаючись.

Лариса кивнула:
- Це гарний знак. Значить, ти починаєш чути себе.

- Думаю, ти права, - сказала Ангеліна. - Тут усе виглядає так просто. У місті я ніколи не звертала уваги на такі речі.

Лариса поставила кошик на землю і сіла поруч.

- Це тому, що ми завжди кудись поспішаємо. А життя - воно тут, у моменті. Це як ці яблука: якщо не зірвеш їх зараз, завтра вони можуть переспіти або впасти на землю.

Після обіду Лариса запропонувала ще одну пригоду: підйом на пагорб неподалік села, з якого відкривався краєвид на долину.

- Це не складно, - сказала вона. - Але воно того варте.

Ангеліна погодилася, хоч і відчувала сумніви. Її тіло вже звикло до роботи в саду і прогулянок, але підйом у гору здався їй серйозним випробуванням.

Стежка була вузькою і вела вгору між густими деревами. Вони йшли повільно, роблячи зупинки, щоб перевести подих і попити води. Лариса майже не говорила, дозволяючи Ангеліні зосередитися на своїх відчуттях.

Коли вони нарешті дійшли до вершини, перед ними відкрився приголомшливий краєвид. Уся долина лежала перед ними, оточена горами, які виблискували на сонці. Зелені поля чергувалися з золотими пшеничними полями, а вдалині виднілося саме село, немов крихітна іграшка.

- Вау... - тільки й змогла сказати Ангеліна.

Лариса усміхнулася:
- Ти відчуваєш це?

- Що саме?

- Свободу.

Ангеліна замовкла, вдивляючись у далечінь. Їй раптом здалося, що її турботи стали меншими, дріб’язковими порівняно з величчю цього краєвиду. Вона відчула, як у грудях розливається тепло, а її дихання стає легким і вільним.

- Ти маєш рацію, - тихо сказала вона. - Тут все здається таким іншим.

- Цей вид нагадує мені, що ми завжди можемо почати знову, - сказала Лариса. - Життя величезне, і воно не обмежується нашими страхами чи помилками.

Вони провели ще кілька годин на пагорбі, розмовляючи про свої мрії, страхи і все, що було важливим. Ангеліна поділилася з Ларисою, що давно хотіла малювати, але ніколи не знаходила на це часу.

- Ти маєш спробувати, - сказала Лариса. - Життя - це не лише обов’язки. Це і те, що приносить тобі радість.

Коли вони повернулися до села, Ангеліна почала думати про те, що хоче змінити у своєму житті. Вона вже не боялася майбутнього так сильно, як раніше. Її більше цікавило те, як вона може наповнити своє "зараз" новими барвами.

Увечері вона знову взяла зошит і написала:

"Моє життя - це книга, яку я пишу сама. І якщо кілька глав були сумними, це не означає, що наступні не можуть бути наповнені світлом."

Цього разу вона лягла спати з посмішкою.