Читати книгу - "Не думай про майбутнє, живи життям, Фіголь Анастасія"

Ранок розпочався з тихого співу птахів і легкого туману, що огортав усе навколо. Ангеліна прокинулася не від тривоги чи тяжких думок, а від несподіваного бажання почати день. Це відчуття було незвичним, але приємним, наче її душа нарешті почала пробуджуватися після тривалого сну.

Вона сиділа на ганку з чашкою чаю, розглядаючи краєвид. У руках був зошит, у якому вона вчора ввечері вперше наважилася написати свої почуття. Це нагадувало їй розмову з собою, ту, яку вона так довго відкладала.

До неї вийшла Лариса, усміхаючись:
- Схоже, ти виглядаєш краще.

- Можливо, - відповіла Ангеліна, вдихаючи свіже повітря. - Я навіть не можу пояснити, чому, але почуваю себе трохи легше.

Лариса кивнула:
- Це тому, що ти нарешті дозволяєш собі відчути все, що приховувала. Це не завжди приємно, але саме так ми ростемо.

- Як ти з цим впоралася? - раптом запитала Ангеліна.

Лариса задумалася на мить, потім сказала:
- Я навчилася дякувати. Спочатку було важко, але я почала дякувати за все, навіть за біль. Бо саме він навчив мене цінувати радість.

Ангеліна мовчала, роздумуючи над цими словами.

- У тебе є час? - несподівано запитала Лариса.

- У селі часу більш ніж достатньо, - посміхнулася Ангеліна.

- Тоді я хочу, щоб ти написала ще один лист. Але цього разу - для себе.

- Для себе? - здивувалася Ангеліна.

- Так, - пояснила Лариса. - Напиши собі, якою ти хочеш бути, що хочеш відчувати і чим хочеш наповнити своє життя. Це не про майбутнє, а про те, ким ти вже можеш стати зараз.

Ангеліна провела решту ранку за листом. Вона сиділа під старою яблунею і писала, поки слова лилися без зупинки.

"Дорога Ангеліно,
Я знаю, як тобі зараз важко. Але ти сильніша, ніж думаєш. Я хочу, щоб ти більше не боялася себе і своїх почуттів. Я хочу, щоб ти навчилася жити просто і з любов’ю до всього, що тебе оточує.

Ти маєш право сумувати, але не забувай радіти дрібницям: запаху квітів, теплу сонця, смаку чаю. Нехай твоє серце буде відкритим для нового, навіть якщо це страшно.

Я вірю в тебе. Ти знайдеш свій шлях."

Коли вона закінчила писати, на її обличчі з’явилася легка посмішка. Цей лист не був рішенням усіх проблем, але він став першим кроком до того, щоб побачити себе іншою - не слабкою і розбитою, а сильною і готовою до змін.

У другій половині дня Лариса запросила її допомогти сусіду у саду. Робота була простою: збирати яблука і складати їх у кошики. Але для Ангеліни це стало несподіваним відкриттям.

- Знаєш, - сказала вона, витираючи піт із чола, - я завжди думала, що робота має бути складною, щоб мати сенс. Але тут, серед яблуневого саду, я відчуваю себе спокійною.

Сусід, старий чоловік із теплими очима, кивнув:
- Це тому, що ти робиш щось для душі. Робота руками заспокоює серце, а природа завжди нагадує нам, що життя - це про прості речі.

Увечері Ангеліна разом із Ларисою і новим знайомим сиділа біля вогнища. Вони пили трав’яний чай і слухали, як потріскують дрова. Замість гучних розмов був лише спокій, і вперше за довгий час Ангеліна не хотіла нічого міняти у цій миті.

Коли вона лягла спати, у її серці більше не було гнітючого тягаря. Був лише легкий промінь світла, що обіцяв краще завтра.