Читати книгу - "Там, де спить весна , Шепіт Оповідачки"

Місяць плив високо над засніженими рівнинами, іскристими під його холодним світлом. Вітер шепотів між деревами, здираючи іній із їхніх чорних гілок, і розносив по землі сріблястий туман, що ледь торкався засніженого покриву.
Серед цієї зимової тиші йшов Ісгар — син Фроствальда, дух зими, що нагадував людину, але був створений із самого холоду. Він рухався безшумно, не залишаючи слідів на снігу, а його довге біле волосся, що іскрилося, мов кришталики замерзлої роси, розвівав вітер. Очі — прозорі, як лід над глибокими водами, — вдивлялися в далечінь, відбиваючи у своїй бездонній глибині світло місяця.
Його білосніжний одяг воїна зими з тонкими вставками з льоду не темнів навіть серед ночі — він здавався частиною цього пейзажу, чистого й недоторканного. Крижаний плащ тремтів від вітру, і здавалося, що він зроблений не з тканини, а з найтоншого шару льоду, що переливався від кожного руху. В його руці, спокійно опущеній уздовж тіла, блищав крижаний спис — витончений, гострий, наче уламок замерзлого озера. Від нього йшла холодна пара, а де вістря торкалося землі, сніг мінився сріблом.
Ісгар зупинився, вдихаючи морозне повітря, просякнуте чистотою зими. Він перевіряв володіння свого батька, стежив, щоб порядок холоду не порушився. Все було так, як має бути — світ залишався у владі зими. Але десь там, у темряві лісу, щось зворушило рівновагу. Його майже прозорі очі звузилися. Хтось чужий увійшов у царство Фроствальда.
Ісгар рухався мовчазно, ковзаючи засніженим лісом, немов сам був частиною хуртовини. Гілки вкритих інеєм дерев схилялися під вагою снігу, а вітер зітхав у верховітті, несучи крижаний подих гір. У цьому царстві холоду живого майже не було – лише найвитриваліші створіння могли пережити тут зиму. Але те, що він побачив, не вписувалося в звичний порядок цього місця.
Попереду, серед заметів, стояла істота. Ісгар уповільнив крок, спостерігаючи. Вона була на двох ногах, як він, але не мала жодних ознак того, щоб належати до володарів холоду. Її одяг був чужий для цієї місцевості – легка тканина, яка не могла захищати від морозу, глибоко просочена холодом. Її плечі здригалися, а довге каштанове волосся розтріпалося від вітру, темними хвилями змішуючись зі сніговими завихреннями.
Вона була людиною.
Очі Ісгара звузилися. Люди не заходять так далеко. Вони знають, що ці місця належать вітрам, снігам і тим, хто ними править. Але вона була тут – маленька, крихка, у пастці серед нескінченного білого безмежжя. Її губи посиніли, руки тремтіли, ноги тонули в снігу. Вона рухалася повільно, важко, ніби боролася не лише з холодом, а й із виснаженням.
Ісгар зупинився на краю галявини, його прозорі очі пронизливо дивилися на неї. Вона ще не помічала його. Вона не знала, що за нею стежить син самого Фроствальда.
Чому вона тут? Чому йде крізь сніг, що засипає її сліди так, ніби світ сам намагається її сховати?
Його рука стиснула древко крижаного списа. Її не мало бути тут. Але вона була. І щось у цьому бентежило його більше, ніж мало б.
Ісгар ступав тихо, мов примара снігового світу. Його крижані очі вловлювали кожен порух дівчини, кожне тремтіння її змерзлого тіла. Вона стояла посеред білого безмежжя, тонка, мов тінь, загублена серед холоду, що не залишав пощади.
Він підійшов ближче, і вона нарешті підняла погляд. Великі, злегка розширені від виснаження очі кольору приглушеного сонячного світла зустріли його погляд. Але в них не було страху. Ніби вона чекала його. Ніби вже була настільки близько до межі між світами, що не здивувалася його появі.

– Хто ти? – голос Ісгара був глибоким, як зимове небо, і холодним, як вітер, що огортав їх.
Дівчина злегка розтулила посинілі губи. Її голос був слабким, ледь чутним серед завивання хуртовини.
– Вайолетт...
Ісгар завмер. Він знав це слово. Воно належало до світу, який йому був чужий – світу весни, тепла, життя. Весняні квіти, яких він ніколи не бачив, бо вони не могли існувати в його світі.
– Що ти тут робиш? – його голос був напівшепотом, майже роздумом уголос.
Дівчина похитнулася, ніби сили залишали її, але все ж прошепотіла:
– На нас напали... на дорозі... Я втекла... Але заблукала...
Ісгар нахмурився. Тепло її дихання було ледь відчутне, голос – майже зник серед вітру. Вона не мала вижити в цих землях. Не мала дійти так далеко. Але вона була тут.
Його пальці міцніше стиснули древко крижаного списа. Це був знак. Не випадковість.
Дівчина здавалася примарою на межі між світом живих і холодною безоднею сну, з якої не повертаються. І він мусив зробити вибір.
Ісгар нерішуче простягнув руку. Він не мав звички торкатися інших істот — у його світі холод завжди панував всюди, без викликів, без суперечок. Але ця дівчина… Вона була не схожа на жодну істоту з тих, кого він бачив раніше. Вона була слабкою, крихкою, і водночас її очі світилися внутрішньою силою, незбагненною для нього.
Кінчики його пальців, схожих на різьблений з криги мармур, торкнулися її руки. І в ту ж мить він відчув щось, чого не знав раніше.
Тепло.
Не холодне сяйво крижаної гладі, не різкий подих вітру, що пробирає до кісток. Це було щось інше. Воно струмувало під її шкірою, жило в кожній клітині, билося у венах разом із кров’ю. Воно було всюди – у подиху, що піднімав її груди, у слабкому тремтінні пальців, навіть у думках, що здавалися гарячими, хоча він не міг їх чути.
І це тепло просочилося в нього.
Його пальці мимоволі затрималися, ніби намагаючись утримати це відчуття, розгадати його суть. Його холодна, застигла вічність тріснула під натиском чогось нового, незбагненного. Він відчув це у своїх грудях – там, де не мало бути ні вогню, ні серця, що могло б забитися сильніше. Але щось у ньому змінилося.
Чому це таке… ніжне? 
Його світ завжди був непорушним, як льодовики, що ніколи не тануть. Але зараз, у цьому єдиному дотику, в цьому теплі, що проклало собі шлях крізь його долоню, народжувалася тріщина.
Ісгар поглянув на Вайолетт. Вона була слабкою, вона була на межі, але вона ще жила. І її тепло пробилося до нього, змушуючи його вперше за життя задуматися:
А що буде, якщо це тепло зникне?
Ісгар стояв посеред снігового безмежжя, відчуваючи, як його думки змішуються з завиванням вітру. Усе його життя було підпорядковане правилам, вирізьбленим у холодній вічності, законам, що не передбачали винятків. Він був частиною зими, її уособленням, і ніколи раніше не задумувався, що можна вийти за ці межі.
Але зараз перед ним стояла вона, тендітна постать, що хиталася, ніби вітер міг віднести її геть, але погляд… Погляд був довірливий і сповнений життя, попри втому й виснаження. І це життя не мало згаснути.
Він зробив крок ближче, вдивляючись у розгублене дівоче обличчя.
– Мене звати Ісгар, – його голос був спокійний, але в ньому звучало щось більше, ніж просто слова. – Я хочу запросити тебе до себе.
Дівчина кліпнула очима, її губи злегка здригнулися від холоду, але вона не відвела погляду.
– Куди? – ледь чутно запитала вона.
Ісгар зупинився на мить, немов відчуваючи вагу власного вибору.
– Туди, де я зможу поділитися з тобою всім найкращим, що в мене є.
Він говорив обережно, ніби боявся налякати її, ніби сам ще не до кінця розумів, що робить. Він знав лише одне – він не міг залишити її тут.
– Я дуже сподіваюся, що тобі сподобається.
Вайолетт ще мить дивилася на нього, ніби шукала відповідь у його незбагненних крижаних очах. Вона не знала, ким він був насправді. Але чомусь не боялася.
Її тонкі пальці тремтіли, коли вона простягнула руку. Її тепло, хоч і слабке, знову торкнулося його шкіри.
Ісгар уперше в житті відчув, що не холодний світ визначає його вибір. Він сам зробив його. Сильна рука з ніжністю зімкнулася на її долоні.