Читати книгу - "Там, де спить весна , Шепіт Оповідачки"

Ісгар міцно тримав Вайолетт на руках, загорнуту в хутра, ніби боявся, що вона зникне, якщо він хоча б на мить послабить хватку. Вона вже майже не реагувала. Її подих був настільки слабким, що зливався зі свистом вітру, а тіло легким, як пір’їна, що ось-ось зірветься і полетить у темряву ночі.
Він ішов швидко.
Шлях, що розгортався перед ним, був чужим, далеким від його власного світу. Він залишав за собою сліди, які замерзали за секунду, а вітер крутився навколо, ніби намагався зупинити його, повернути назад.
Але він не зупинився.
Ісгар вперше ступив на територію своїх братів — туди, де жили люди. Навколо вже не було сліпучого блиску льоду. Тут був інший світ: дерева, що схилялися від ваги снігу, хатини, з коминів яких звивався дим, відблиски вогню, що стрибали по стінах крізь віконне скло.
Йому здавалося, що він потрапив у сон.
Світ, який він бачив лише здалеку, тепер розгортався перед ним у всій своїй теплій, пульсуючій живій сутності. Люди. Вони були іншими. Від них ішло те, що було йому незрозумілим. Щось невидиме, але потужне, щось, чого він ніколи не відчував, поки не зустрів її.
Тепло.
Йому здавалося, що він відчуває його навіть здалеку, крізь товщу ночі, крізь крижаний холод, що сочився з його власного тіла.
Ісгар підійшов до одного з будинків та подивився через скло вікна всередину. Світло від каміна мерехтіло в теплому домі, а за столом сиділа родина: батько, мати, двоє дітей. Вони вечеряли, сміялися, говорили тихо і лагідно, ділилися шматками хліба, грілися біля вогню.
Світ, якого він ніколи не знав.
Він подивився на Вайолетт. Її обличчя було блідим, надто спокійним. Надто крихким.
Не гаючи більше ні секунди, Ісгар обережно опустив її на поріг, ніби лишаючи найдорожчий скарб.
Йому було боляче. Але він зробив свій вибір.
Перш ніж піти, він ще раз глянув у вікно, аби пересвідчитися, що вони її знайдуть. Його дихання торкнулося скла — і те миттєво вкрилося товстим шаром інію. Крихітні тріщини поповзли по його поверхні, і в тиші ночі пролунав тихий, але чіткий звук — як дзвін льоду, що от-от розіб’ється.
Люди всередині здригнулися.
Батько, нахмурившись, підвівся і рушив до дверей. Йому здалося, що вітер змінився, що щось пробіглося по спині — тривожне, незриме. Він відчинив двері, і разом із зимовим вітром у хату увірвався ще один звук — ледве чутний стогін.
Мати ахнула.
Перед ними, загорнута в хутра, лежала молода дівчина. Її волосся, трохи розтріпане, усе ще було всипане інієм, а губи посиніли від холоду.
– Святі небеса… – прошепотіла жінка, миттю опускаючись поряд.
Діти визирали з-за її спини, боязко дивлячись на незнайомку.
– Жива, але ледь дихає, – сказав чоловік, нахиляючись. – Швидше, заносимо її всередину!
Поки люди метушилися, Ісгар зник у темряві. Він повертався туди, звідки прийшов, залишаючи за собою крижані сліди.
Його руки більше не тримали її. І серце боліло так, ніби всередині щось розбилося назавжди…