Читати книгу - "Там, де спить весна , Шепіт Оповідачки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ісгар блукав засніженими просторами, які колись здавалися йому незмінними, вічними. Білий світ був його домом, його сутністю. Тут не мало бути нічого зайвого, нічого, що порушувало б гармонію льоду і вітру.
Він вдивлявся в снігові рівнини, ніби шукаючи там відповіді, яких не міг знайти. Усе було так, як завжди. Жодних слідів, жодних змін. Навіть птахи не сміли торкатися цих земель. Його світ залишався таким, яким був віки до цього.
Проте щось у ньому самому вже не було незмінним.
Щось глибоко в його грудях, ніби тонкий лід на річці, покрилося тріщинами.
Ісгар зупинився. Крізь товщу снігу щось блимнуло слабким відблиском життя. Ледь помітне, крихітне. Він підійшов ближче, схилився і побачив її.
Маленька фіалка.
Її ніжні пелюстки, такі тонкі й вразливі, тремтіли під подихом холодного вітру. Як вона змогла прорости тут? У світі, де немає місця для подібної крихкості?
Ісгар витягнув руку, але не торкнувся її. Він просто дивився. Гострий біль розтікся по його грудях, і він не розумів, чому.
Ця квітка була такою тендітною. Вона з’явилася не в тому місці, не в той час. Їй ще рано.
Ісгар зітхнув, обережно згорнувши навколо неї опале листя, що не встигло розсипатися на порох. Потім узяв пригоршню м’якого снігу і вклав його поверх, ніби ніжну ковдру. Його пальці на мить завмерли над цією крихітною істотою, яка не знала, що їй небезпечно бути тут.
– Спи, маленька, – прошепотів він. – До весни ще далеко…
Його голос розчинився у зимовій тиші, а сніг почав падати сильніше, ховаючи від очей цей безглуздий, але такий прекрасний знак непокори холоду.
Ісгар піднявся і пішов далі. Але в грудях у нього більше не було порожнечі. Було щось інше. Щось, що змушувало його серце боліти і, водночас, битися інакше…
Кінець
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де спить весна , Шепіт Оповідачки», після закриття браузера.