Читати книгу - "Там, де спить весна , Шепіт Оповідачки"

Ісгар обережно провів Вайолетт крізь завісу холодного туману, і перед ними виріс його палац – витвір самої зими, створений із криги та снігу, що виблискував під мерехтінням невидимого світла.
Вхідні арки, створені з чистого льоду, вигиналися, ніби застиглі хвилі, переливаючись усіма відтінками сріблясто-блакитного світла. Усередині височіли кришталеві колони, витончені, ніби плетиво морозних візерунків на склі, їхні поверхні виблискували, мов алмази.
Стеля була суцільною ковдрою з кришталевих візерунків, у якій, здавалося, застигли зорі. Лід віддзеркалював світло таким чином, що здавалося, ніби над ними безмежне зимове небо, мерехтливе і таємниче.
Стіни – мов заморожене полум’я, вигадливо закручені візерунками, що ніби дихали та змінювалися залежно від кута зору. Столи, стільці, навіть тонкі гобелени на стінах – усе було викарбуване з чистого льоду. Але не звичайного – він був прозорим, як гірський кришталь, і здавався легким, хоч насправді був міцнішим за камінь.
Вайолетт стояла посеред цього величного залу, не в змозі повірити в реальність побаченого. Її дихання утворювало тонку пару, а на щоках все ще лишався рум’янець від холоду.
– Це неможливо… – прошепотіла вона, вдивляючись у казкові переливи світла, що пробігали по стінах. – Це... усе з льоду?
Ісгар усміхнувся, спостерігаючи за її реакцією. Він бачив, як у її очах відображалася вся ця крижана краса.
– Так. Це мій дім.
Вайолетт провела пальцями по крижаній колоні, ніби намагаючись відчути її реальність. Вона була холодною, але не такою, як глибокий зимовий ліс. У цьому холоді не було смерті – лише краса й спокій.
Вона поглянула на Ісгара, намагаючись розгадати його таємницю.
– Хто ти такий?
Він зупинився на мить, потім розсміявся – легко, ніби вітер, що кружляє сніжинками.
– Я – це я. Ісгар.
Він не знав, як пояснити їй свою сутність. Як розповісти, що він не людина, не бог і не дух у тому значенні, яке знала вона. Що він – саме повітря зими, її подих, її сила.
Вайолетт хитнула головою, всміхаючись, ніби почувши щось знайоме у його голосі.
– Це відповідь чи загадка?
Ісгар подивився на неї, і його крижані очі на мить стали м’якшими.
– А що ти відчуваєш? – тихо запитав він.
Вайолетт задумалася. У його присутності був холод, але він не лякав її. Він не був жорстоким чи байдужим. Він був іншим. Таємничим. Красивим.
– Я не знаю… Але мені чомусь не страшно.
Ісгар опустив погляд на її руку, яку вона все ще тримала на колоні, і провів пальцями по її долоні – коротко, ледь відчутно.
– Тоді це найкраща відповідь.
У глибинах холодного серця Ісгара щось змінилося. Він ніколи не знав сумнівів, ніколи не мав таємниць перед батьком. Але тепер він приховував Вайолетт — крихку, теплу, живу. І разом із цією таємницею в ньому зароджувалося щось невідоме.
Він спостерігав за нею, як вона, загорнувшись у хутро, що він для неї знайшов, ходила по палацу, зачарована його кришталевими залами. Коли вона торкалася крижаних колон, він бачив відбиток її тепла, ніби сама її присутність змінювала тутешній світ.
Ісгар знав, що вона не належить цьому місцю. Що її тіло, створене для весни, не витримає вічної зими. Але він хотів, щоб вона почувалася тут бажаною. Щоб знала — вона не просто гість.
Тому він створював для неї прикраси.
Спершу — намисто. Багатошарове, із великих крижаних намистин, що виглядали, мов замерзлі краплі найчистішої води. Вони переливалися, вловлюючи кожен промінь світла, змінюючи кольори від ніжно-блакитного до фіолетового, ніби віддзеркалюючи саму суть Вайолетт.
Він простягнув його дівчині, і коли вона взяла намисто в руки, воно було холодним, але не обпікало. Навпаки — його холод здавався їй приємним, заспокійливим.
– Це для тебе, – тихо мовив Ісгар, дивлячись, як її пальці обережно торкаються крижаних сфер.
Вайолетт підняла на нього очі.
– Це прекрасно… Але як це не тане?
Він всміхнувся.
– Це не звичайний лід. Це частинка цієї землі. Він не боїться тепла, якщо його носить той, кому він належить.
Дівчина ніжно торкнулася намиста на своїй шиї, і воно засіяло ще яскравіше.
Та Ісгар на цьому не зупинився. Він підняв руки знову, і на її очах у повітрі почала формуватися діадема.
Це була корона зі складаних, ніби мереживних, крижаних візерунків, що спліталися у витончені арки, нагадуючи замерзлі гілочки дерев, вкриті інієм. На її передній частині сяяв великий кристал, що переливався м’яким сріблястим світлом, наче застиглий місячний промінь.
Він підійшов ближче, підняв діадему обома руками і ніжно одяг її на голову Вайолетт. Каштанове волосся дівчини, яке спадало розкішними хвилями, здавалося, ще більше підкреслювало красу цього крижаного витвору.
Вона застигла, боячись поворухнутися, ніби боялася, що ця краса виявиться ілюзією.
– Це… теж для мене? – прошепотіла вона.
Ісгар схилив голову.
– Ти принесла сюди щось, чого тут ніколи не було. І я хотів подарувати тобі щось у відповідь.
Вайолетт доторкнулася до діадеми, відчула її легкий холод – і всміхнулася.
У цій усмішці було більше тепла, ніж у тисячі сонячних променів. І в цю мить Ісгар зрозумів, що більше не зможе уявити своє життя без цієї дівчини, яка прийшла до його крижаного світу зі своїм теплом.