Читати книгу - "Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко"

Ви коли-небудь прокидалися в чужому тілі? У місці, що смердить тліном?

У мить, коли страх сковує розум і душу, а паніка накриває, мов мокра, задушлива ковдра?
Останнє, що я пам’ятала, – тонку голку, що пронизувала тканину. Той самий візерунок, який не давав спокою три дні. «Ще один стібок… ще один…» – твердила я собі, хоч очі злипалися, а пальці затерпли від утоми. Лікарі називали це РДУГ, але яка різниця, коли світ звузився до переплетення ниток? Я вишивала, поки кімната не попливла перед очима, а голова не впала на стіл…

А потім – темрява. Холод. І сморід. Не воску й тканини, а прілого листя та крові. Я спробувала поворухнутися, але тіло не слухалося. 

«Де я? Що за…» – думки метались, хапаючись за деталі: скрип гілок, вогкість під спиною, клубок у горлі.
— Дідько! — хотілося вилаятись, але натомість вирвався тонкий писк.
Паніка стиснула груди. Я спробувала підняти руку, але нічого не вийшло.
Це сон? Тоді досить спати, час прокидатися.

Але дихання обпікало легені, сніг шпигав ввшкіру, а десь вдалині хрустіли гілки.

Надто реально все.

Гаразд, нехай я не бачу, але ж чую. І, здається, це шелест дощу, шурхіт і поскрипування гілок через вітер.
Якщо це загробний світ, то в його дизайнерів явно проблеми з фантазією. Могли б і ангелів з арфами підігнати, чи що.

Я спробувала вдихнути глибше, і тіло відреагувало пронизливим криком.
От тільки це був не мій голос.

А потім я почула звук. Шарудіння. Тріск гілок. Але не такий, як раніше, фоновий. 

Важкі кроки, від яких, здавалося, вібрувала земля піді мною.
Зусиллям волі я змусила себе заспокоїтися. Істерика зараз – не варіант. Потрібно оцінити ситуацію, зібрати інформацію.

Мені вдалося розплющити очі, але користі було мало – все розпливалося, ніби я дивилася крізь каламутне скло. Розмиті плями світла й тіні, нічого конкретного.

Кроки наближалися. Тепер я могла розрізнити хрускіт снігу під чиїмись важкими чоботами. І ще – запахи. Гострі, яскраві, неймовірно насичені. Хвоя, вологе, пронизане дощем повітря, дим від багаття десь вдалині і... кров? Так, безперечно, металевий запах крові.

Твою ж матінку, я що, в лісі валяюся? На снігу? Зв'язана?

Кроки завмерли зовсім поруч. Я відчула, як мене огорнула чиясь тінь, закриваючи від неба.

— Що за... — глибокий чоловічий голос, хриплий, стомлений. — Немовля? Тут?

Мене підхопили сильні руки, і я нарешті відчула тепло. Лише зараз я зрозуміла, наскільки змерзла – здається, і справді, я лежала на снігу. У моєму нинішньому стані це було рівносильно смертному вироку.

— Ельфеня? — у голосі незнайомця звучало щире здивування. — Який ідіот кинув ельфійську дитину в Проклятому лісі?

Ельфеня? Це він про мене?

Я знову спробувала видати звук – знову вирвався жалюгідний писк. Чоловік обережно загорнув мене у щось тепле.

— Живого місця не залишу, якщо дізнаюся, хто тебе тут кинув, — пробурмотів він. — Навіть ельфійська дитина не заслуговує такої долі.

Допоможи, — хотілося закричати мені. — Я не дитина! Мені сорок п'ять, чорт забирай! Я мати двох дорослих дітей, а не писклява рожева сопля.

Але язик не слухався, і мені не вдалося вимовити жодного членороздільного слова.

Я відчула новий напад паніки, коли сенс того, що відбувається, почав прояснюватися. Якщо цей чоловік правий, і я справді немовля... ельфійське немовля... то що сталося зі справжньою мною? Я що, померла вдома за вишивкою? А це розплата? За нудне життя? За нездійсненну мрію?

Чоловік притиснув мене до грудей і швидко закрокував лісом. Тепер я могла розгледіти його підборіддя – заросле щетиною, з глибоким шрамом, що розсікав нижню губу.

— Хотів же просто переночувати й далі в дорогу, — бурмотів він. — Ніяких затримок, ніяких ускладнень. А тепер що мені з тобою морочитися? Ельфійська дрібнота, хай їй грець...

Ну хто б сперечався. Покинуте немовля в лісі – тягар для самотнього мандрівника. Простіше залишити напризволяще, ніж піклуватися. Особливо якщо це ельфійська дитина, а судячи з інтонацій, цей чоловік ельфів не жалував.

Дивно, але мої очі поступово почали розрізняти більше деталей. Я бачила шматочок темно-синього неба між верхівками дерев. Бачила його шию, міцну й м'язисту, з пульсуючою жилкою вени. Його дихання виривалося білими хмарками пари.

— Ось так, тримайся, — пробурмотів він. — До табору недалеко. Там зігрієшся біля багаття, а я подумаю, що з тобою робити далі.

Немов у відповідь на його слова, моє тіло знову видало пронизливий крик. Цього разу я усвідомила, що кричу від голоду.

— Тихо ти! — зашипів чоловік. — Не можна тут шуміти. Проклятий ліс повний тварюк, які тільки й чекають, щоб поласувати такою дрібнотою, як ти.

Я вирішила замовкнути і зробити, як він просить. Від моєї нової реальності впору було збожеволіти.

Він йшов, а я, безпорадна, вп'ялася поглядом у татуювання на його шиї – переплетення ліній, схожих на мій незакінчений візерунок. 

«Цікаво, що вони означають?» — але думка вислизнула, змінившись новим враженням: меч за його спиною, відблиски на обличчі, запах соснової смоли...

Чоловік ішов швидко, впевнено вибираючи шлях між деревами.
Сніг під ногами поскрипував, і це був єдиний звук, що порушував тишу. Надто тихо для лісу. Ні птахів, ні звірів – наче все живе зачаїлося.

— Майже прийшли, — повідомив він, і я вловила запах диму сильніше, ніж раніше.

Через кілька хвилин ми вийшли на невелику галявину. У центрі горіло багаття, обкладене камінням. Поруч був нашвидкуруч споруджений навіс з гілок і шкур. На колоді біля багаття лежали якісь сумки й арбалет.
Чоловік обережно поклав мене біля багаття, підстеливши щось м'яке. Тепло вогню миттєво огорнуло моє тіло, і я відчула, як починаю відтавати.

 Тепер я могла краще роздивитися свого рятівника.
Високий, широкоплечий, зі шрамами на обличчі й руках. Волосся темне, з сивиною, зібране у хвіст. Одяг зі шкіри й хутра, явно ручної роботи, потертий, але міцний. На поясі – ніж і гаманець. Обличчя суворе, обвітрене, зі зморшками біля очей – від примружування чи від усмішок, складно сказати.