Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"
- Жанр: Публіцистика / Інше
- Автор: Олександра Миколаївна Біла
Читати книги - це захоплюючий спосіб провести свій вільний час, збагатити свій розум та відчути нові емоції. І якщо ви шукаєте відмінну платформу для читання книг, то сайт BooksUkraine.com - це саме те, що вам потрібно.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олександра Біла
Вільшанські замальовки
Авторські стилістика та орфографія збережені.
Я хочу розповісти про своє рідне селище Вільшана. Про Вільшану
писав ще Тарас Шевченко:
. “Я сирота з Вільшаної,
Сирота, бабусю.”
Проте, Тарас Шевченко писав про Черкаську (або тоді - Богуславську) Вільшану, а я хочу розповісти про Вільшану Слобожанську.
Слобожанська Вільшана народилась завдячуючи Черкаській
Вільшані , і відбулося це у 1653 році, коли козацький сотник Семен
Ковалівський привів з Богуславської Вільшани 165 дворів, тікаючи від
гніту польської шляхти. Вони вподобали пагорби, що знаходились поміж
річками Лосик і Нецвітай (Вільшанка), що впадали у Вуди, а потім у
Сіверський Донець. На цих пагорбах, які послуговували захистом від
нападу татар та інших нападників, і виросло селище Вільшана, яке
швидко росло і зіграло певну роль в історії Слобожанщини та й усієї
України. Родина Ковалівських займала керівні посади в управлінні
Вільшанським земством, до якого належала не тільки Вільшана а й усі
навколишні села – Крупчине, Мануїлівка, Мала й Велика Рогозянки,
Паніванівка (Сковородинівка) та інші. Важливо, що у Вільшані не було
кріпацтва може теж завдячуючи Ковалівським.
Богуславська Вільшана була заснована Ярославом Мудрим (?), він подарував ці землі своїй донці Ольші і первісна назва селища була
Ольшани, Вільшана це козацький варіант.. Коли я спитала свого діда, який був козацького роду, що означає слово „Вільшана”, він відповів
вільна шана.
Коли я працювала в Харківському Економічному Університеті, то змогла поїхати в Богуславську Черкаську Вільшану, на Черкащину –
батьківщину Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Нечуя-
Левицького, Василя Симоненка та інших.
Черкаська Вільшана, як і Слобожанська, розташована на горбах, поміж якими протікає невеличка річечка. Люди дуже привітні, коли
зустрічаються, обов’язково здороваються з усіма. Пам’ятаю я йшла по
вулиці, а назустріч йде чоловік трохи старший за мене, поздоровався, а
потім питає: „А ви вільшанська?. Щось я вас не пам’ятаю”. У
Слобожанській Вільшані теж казали про земляків: „Та він
Вільшанський!”.
Слід відзначити, що в Черкаський Вільшані аж три музеї (в
Слобожанській – жодного). Перший – історичний, другий – народного
мистецтва, третій – організатором його є молода жіночка, яка збирає у
своєму невеличкому музеї (2 кімнати)) речі побуту своїх земляків та
вишивки і малюнки..
В Паніванівці у Михайла Ковалівського деякий час проживав
Грицько Сковорода. Родина Ковалівських відіграла певну роль в
розвитку науки Російської імперії. Це й Володимир Онуфрієвич –
основоположник палеонтології, і Олександр Онуфрієвич – біолог і
ембріолог, і Софія Ковалевська - математик та перша жінка-академік
Петербурзької Академії Наук.
Прізвище „Ковалівський” ще й досі зустрічається серед
мешканців Вільшани.
В кінці ХІХ століття селище Вільшана почало збільшуватись, оскільки на Слобожанщину приїздили з інших районів України, бо тут
активно розвивалась промисловість і можна було отримати оплачувану
роботу.
Саме з такою метою сюди приїхав мій дід – Мартинець Іван
Іванович зі своїм братом Мартинцем Василем Івановичем. Приїхали вони
з Західної України, може з Івано-Франківщини або Львівщини, але про це
дід нічого не розказував, яка була у них сім’я, ми не знали – це була
заборонена тема. Отже, дід мій Іван оселився у Вільшані, а його брат
Василь – у Харкові.
А моя бабуся – Кабачок Софія Пантелеймонівна - родом з
Полтавщини, вона приїхала на Слобожанщину разом з братом і сестрою
(а може й батьками, цього я не знаю), які теж оселилися і прожили свій
вік у Вільшані.
Бабуся моя була неграмотною, навіть не вміла читати, але була
дуже делікатною і розумною жіночкою. Доки не була заміжня, працювала у панів, доглядала дітей. Коли у неї підросли і вивчились свої
діти, вони вчили її алфавіту та читанню, мені це добре запам’яталося.
Мій дідусь, Мартинець Іван Іванович, народився у 1897 році.
Коли розпочалася Перша світова, йому виповнилося 17 років і його
забрали у військо. У війську під час революційних зворушень він
перейшов на бік більшовиків, брав участь у штурмі Зимового палацу. Під
час громадянської війни його було поранено в ногу і Радянська влада
направила його лікуватися у Крим до Лівадійського палацу. Як відомо, Ленін видав наказ, що всі палаци багатіїв переходять до народної влади, а
на всіх пляжах прибрати огорожі й зробити доступними їх для всіх
бажаючих.
Дідусь дотримувався певних норм моральних, так, наприклад, він заборонив говорити слово „дурак”.
Його дуже поважали всі, хто знав. Я пам’ятаю, як ідуть сусіди
по вулиці, а дід у дворі з чимось порається, то вони його питають: „Діду
Іване, ну як вам тут живеться?” А він відповідає: „Як вірьовці вчетверо”.
Я не розуміла такої відповіді і спитала у нього: „А чому Ви так кажете?”
Дід мені пояснив так: „Коли вірьовка довго використовувалась і вже
пообсмикувалась, то її складають вдвоє, потім втроє, а в четверо – це вже
зовсім відпрацьована”. Тоді я це не зовсім зрозуміла, а от коли сама стала
як вірьовка вчетверо, то втямила.
Слід відзначити, що прислів’я і примовки дуже широко
використовувались у розмові вільшанців, на жаль, зараз цього не скажеш.
Я хочу нагадати уривок вірша поета Антона Дельвіга, гарного
приятеля Олександра Пушкіна.
„Блажен, кто от наследственных полей
Ногою не ступнет, мечтой не вознесётся
Кто с чистой совестью и с милою своей
Как весело заснет, так весело проснется»
Це сказано й про мого діда, Мартинця Івана Івановича.
З бабусею дід обвінчався мабуть у році 1918, бо у вересні в 1919
році в них народилася перша донька – моя мама Мартинець Віра
Іванівна. Всього в них було п’ятеро дітей – два сини і три доньки. Дід
казав: „У мене п’ятеро дітей – якби й ще п’ять. Та й справді, було чим
пишатись”.
До одруження у діда був свій будинок, 30 соток землі, які він
обсадив вишнями, а на вгороді посадив яблуні і грущі, але не густо, бо
весь город копали і садили на ньому картоплю, квасолю, буряки, огірки, помідори, укріп і таке інше. На вгороді було все, що треба для борщу, та
ще й смородина, крижовник, порічки. Дід дуже любив садок, він
ретельно доглядав за ним, робив щеплення. Будинок стояв на самім краю
села, вулиця називалась Польова, вона була на пагорбі, а внизу було
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла», після закриття браузера.