Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
невеликі розгалужені вулиці, які всі називались Зелений Гай. То справді
був зелений гай (дерева, кущі, трава), він справді був надзвичайно
чудовий весною, коли розквітали вишні, сливи, яблуні, груші.
Отже, будинок дідуся стояв на Польовій вулиці, за нею
починались колгоспні поля, а зразу за нашим городом розпочинався
колгоспний садок, деякі яблуні там саджав мій дідусь. Садок зберігся й
досі, хоч звичайно вже не так родять яблуні,, а коли був колгосп, то
возили яблука підвода за підводою.
Отже, будинок стояв на пагорбі, а на самій горі проходила
дорога, яка вела в Сковородинівку, Велику Рогозяну, Богодухів. Я ще не
вміла читати, а дід мені розказував про Грицька Сковороду, про його
вчення і мандрівні бесіди з селянами. (Марно вважають деякі вчені, що
Сковорода здебільшого жив у поміщиків та з ними тільки й спілкувався.) Слід відзначити, що дідусь також був відносно грамотний, він
закінчив три класи церковно-приходської школи для сиріт, була така
школа у Вільшані при Миколаївській церкві, і матушка опікувалась
сиротами.
До Громадянської війни дідусь працював у Харкові на заводі
транспортного машинобудування (завод імені Малишева)., тоді ним
володіли німці. Дідусь розказував, що умови роботи були задовільні і
зарплата непогана, за тиждень (а видавали зарплату кожного тижня) платили більше п’яти карбованців, а тоді за ці гроші можна було купити
корову. А я питаю у діда: „Навіщо ж ви тоді революцію зробили?” А дід
каже: „Так ми ж думали, що буде краще”. Як відомо, в 1913 році Росія
займала п’яте місце в світі серед держав з економічного розвитку, будувались залізниці, була побудована залізниця Харків-Золочів, у
Вільшані збудували нову школу (червоний будинок на горі), лікарню, будівлю банку (зараз там розміщується селищна рада, дуже характерна
для ХХ століття будівля).
Здається, саме повітря у Вільшані було пронизано любов’ю.
А особливо це відчувалось у родині Мартинців. Дідусь любив бабусю і
вона любила його. Вони ні разу не сперечались. Я прожила з ними 15
років. Були разом вдень у садку, на вгороді чи в лісі, вночі спали в одній
кімнаті, вони на кроваті, я на лавці біля вікна.. І я чула, як вони
обмінювались планами на завтрашній день, або обговорювали
сьогоднішній, що вже пройшов. Бабуся казала , що завтра піде на базар , понесе яблука (яблука були завжди : і свіжі, і сушені , і мочені), а там
купить сала та хліба. А дід казав, що завтра зріже сухе дерево та
полагодить взуття. Дід вважався плотником, більше працював з деревом, але він вмів робити все. Збудував дім, віконниці вистругав такі красиві, вони й досі збереглися. А ще коли різали свиню, то дід вимочував її
шкіру в особливому розчині, для цього він у лісі збирав жолуді, з липи
кору і ще щось, а потім з тієї шкіри шили взуття, а якщо різали козу, то з
неї шили ще й шубу.
Один раз поміж ними виникло (за 15 років) непорозуміння, яке
навіть суперечкою не назовеш. Бабуся сказала діду: «Іване! Чому у всіх
людей, як хвіртку відкриваєш, то заходиш у двір і поріг будинку видно, а
в нас треба пройти трохи вліво, потім прямо, потім ще трохи вправо, а
тоді вже буде подвір’я. А дідусь відказував:” Ти ж бачила, що у мене
такий двір?! Чого ж ти за мене заміж йшла?”.
У діда після війни була відкрита рана на нозі. Казали, що там застряв
осколок патрону, а ще у нього були негаразди з шлунком. Тому бабуся
варила йому кожного дня манну кашу (молоко або своє, або купували
(або міняли) у сусідів. Кожного дня також робили перев’язку на нозі.
Потім, коли діти підросли і всі дочки стали медсестрами, Ніна Іванівна
(наймолодша) після навчання була направлена у Свердловську область.
Там вона вийшла заміж і з чоловіком поїхала на Байкал в Ангарськ. Там
вона взнала про муміє і привезла його у Вільшану (вони з сім’єю кожного
літа навіщали батьків під час відпустки). Вона казала, що ці ліки
вилікували б рану дідуся, але, на жаль, Іван Іванович цього вже не
діждався.
Отже, любов панувала скрізь. Батьки любили один одного, діти
любили батьків, а сестри і брати оточували кожного шануванням та
любов’ю., а як пішли онуки, то про це вже й говорити нічого. Я була
найстаршою онукою, то ж мені, мабуть, випало найбільше.
Моя матір, Мартинець Віра Іванівна, найстарша донька, кинула
мене, коли мені було три місяці ( про це окрема розмова). Мене
вигодувала і поставила на ноги моя бабуся Софія Пантелеймонівна. В 1-
ому класі я дуже хворіла скарлатиною, лікарі навіть вважали, що я на
межі життя. Бабуся приходила до мене в лікарню кожного дня (40 днів), а
мати прийшла тільки один раз.
Я рано навчилась читати, у п’ять років, мабуть помогли тітки Шура
та Ніна, вони мене дуже любили. Але в нас не було книжок, тільки три
книжки: Пушкін „Євгеній Онєгін”, Нечуй-Левицький „Твори”, Шіллер
„Дон Карлос” і „Марія Стюарт”. Мені звичайно подобався Пушкін (бо
вірші) та найбільше Нечуй-Левицький. Пам’ятаю як інколи ввечері я
читала діду і бабусі про Миколу Джерю, про Кайдашів, про бабу
Палажку та бабу Параску, а вони раділи і сміялись.
З тих пір я з книгою не розлучалась. Але бабусі моє захоплення було
не до вподоби, бо в селі треба працювати, жили з городу та садка. Вона
один раз навіть сказала: „Взяти ті книжки, та спалити”.
Тому я любила, коли влітку йшов дощ. Тоді можна було десь
сховатись у куточку і читати.
Але пізніше я трохи поміняла свої погляди і казала бабусі:
„Заставляйте мене працювати, щоб я більше працювала, а не читала”.
Бабуся потім розказувала про це сусідам, щоб усі знали, яка у неї онука.
Дід був іншої думки, він казав: „Вчись, а то будеш коровам хвости
крутити”. (У Вільшані робота була тільки в колгоспі, на фермі, пізніше
відкрили фабрику одягу).
А коли я стала студенткою, дід с гордістю казав: „Моя онука в
університеті вчиться”. Потім мій приклад повторили ще п’ятеро його
онуків.
Я вже казала про те, що бабусі не дуже подобався двір коло
дідусевого будинку, але коли діти підросли, вони допомогли збудувати
новий. І дідусь поставив його так, щоб двір біля нього сподобався не
тільки бабусі, а й усім. Двір був обнесений невеликою огорожею, за нею
бабуся насадила квіти – мальви, лілеї, флокси, красолі, кручені паничі і т.
інше. Весь двір був як квітник. В моїй уяві часто постає цей двір і цей
будинок, це найдорощий спогад у моєму житті.
„Як побачу рідну хату,
Заряснію, наче цвіт...”
Цей будинок , без перебільшення, був найкращий на Польовій
вулиці, а може й на усій Коржівці (це один з районів Вільшани). Та хоч
будинки були й не дуже багаті, але дружба та взаєморозуміння тут
процвітали. Сімейне свято святкувала вся вулиця, на весілля складалися
гроші. Особливо мені
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла», після закриття браузера.