BooksUkraine.com » Публіцистика » Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла 📚 - Українською

Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"

123
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Вільшанські замальовки" автора Олександра Миколаївна Біла. Жанр книги: Публіцистика / Інше. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:
у нас з Віктором у Вільшані.

Туалет у господарстві був звичайно на дворі за сараєм. Дідусь там

викопав яму і обгородив її ріденьким тином, а на яму поклав дві

дощечки. Одного разу Віктор сидів у туалеті, а мені захотілось з ним

пожартувати, я попробувала його налякати. Взяла велику палку, підійшла

тихенько й почала палкою штрикати в ріденький тин. Та Віктор жарту не

зрозумів, він подумав, що на нього хтось нападає, та так злякався, що аж

впав у яму.

Мені цей жарт обійшовся недешево. Дідусь дістав прута з липи, мене поклали на лавку й добре відлупцювали.

Дід бив мене всього три рази. Перший раз я вже розказала, а

другий був за те, що я бігла (чи йшла) по вгороді і зламала щеплення на

яблуні, яку посадив дідусь. А третій раз був за те, що я пішла без дозволу

з дому. Адже у Вільшані ще жила мати мого батька, бабуся Маріша.

Вона мене дуже любила, я в неї гостювала, але з дозволу старших. А той

раз пішла без дозволу, бабуся Софія Пантелеймонівна дуже вболівала за

мене. А коли я повернулась, то мене чекала нагорода, дід взяв прута та й

всипав гарненько. Тоді я плакала і думала: „Чому дідусь мене б’є? Адже

він мене любить (я це відчувала)” А зараз я надзвичайно вдячна за це

дідові, адже він хотів , щоб з мене справжня людина вийшла. Як казав

Остап Вишня він ладен був дорослим цілувати той прутик, яким його

били в дитинстві.

Отже, сім’я Мартинців жила з городу, садку та ще були кури, порося, коза, корова теж була років два. Я пам’ятаю, як я пасла козу, мені

тоді було п’ять років, я ще не ходила в школу. Коза була слухняна, навіть

можна сказати розумна. То коза йде попереду, а я її трохи підганяю, то я

йду попереду, а коза за мною. „Мені 13-й минало, я пас ягнята за

селом...”. Отже, не второпаєш, хто кого пас. Коза добре знала, де росте

гарна трава, слава богу, пасовиськ вистачало.

Коли я була вже в третьому, а може в четвертому класі, то дідусь

купив бичка. Я теж його пасла і з ним трапилась така пригода.. Я вже

гнала бичка на обід і трохи зупинились біля сусіднього городу, бичок ще

побачив смачну травичку. А я стала біля нього та й кажу йому: „Минько

(так бичка звали), от бачиш, я ж тебе пасу кожен день з ранку до вечора, а

знаєш, як важко вранці о 5 годині вставати? Чому ж ти мені молочка не

даєш?”. А сусідка Галька була на вгороді, вона те почула і всім розказала, то вся вулиця сміялась.

Моє прохання до Минька про молоко було зрозумілим, бо коли я

пасла козу (коза давала кожного дня три літри молока) , то бабуся з

кожної літри мені наливала кружечку..

Ще хочу трохи про тітку Гальку Вівсяникову розказати. Я вже

казала, що в неї було три сини, мого віку був син Андрій, гарний

парубок. То коли тітку Гальку питали, на кому б вона хотіла його

одружити, то вона відказувала, що на Альці Мартинцевій. Бо вона

бачила, що я працьовита, та й з себе непогана (як пізніше казала тітка

Шура про мене: „Красива й розумна”).

Отже, дитинство в мене було не просто гарним, а золотим. І я дуже

вдячна за це моїм рідним, Польовій вулиці і Вільшані. Я пам’ятаю, як

літом Лев Маркович возив нас на ставок у М’ягківку, Сковородинівку, або на річку Вуди, то майже вся вулиця виходила нас проводжати, а діти

нам дуже заздрили.

Проте, я хочу згадати важкі роки не тільки для Вільшани, а й для

всієї України. Це 1933 та 1947 роки – голодомор в Україні. 33-й рік я

знаю тільки по розповідям, (я народилась в 1943), а от з 1947

запам’яталась мені така сцена. В ці роки бабуся зі старшою дочкою –

моєю мамою ходили на „менку” так це називалось.

З дому брали картоплю, яблука й несли до Харкова (пішки – 30

км), а там обмінювали на нитки, ножі, ножниці або якусь одежу, а потім

те, що наміняли, несли в Велику Рогозяну або в Братеницю і там

обмінювали на пшоно, молоко, сметану. Велика Рогозяна – це село

недалеко від Сковородинівки, далеко від доріг, дуже мальовниче, я там

була. А Братениця – це село недалеко від Богодухова (кілометрів 20), теж

далеко від усяких доріг, там мені, на жаль, не довелось побувати.

Так от, повернулися мої бабуся і мати, а сім’я вийшла їх

зустрічати, вони ставлять бідончики і банки з їдою, я беру, їм сметану, а

потім питаю маму: „ А чому

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"