Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
варили куліш, діти бавились біля багаття. А потім співали пісні, і перша
пісня була козацька „Ой на горі та й женці жнуть”.
Особливою повагою користувалась криниця, яка стояла внизу в
Зеленому Гаї, вода в ній була надзвичайна.
Воду з неї виливали кожного року на початку літа, потім дядько
(не пам’ятаю вже його ім’я, на жаль) спускався в колодязь на вірьовці і
вичищав все сміття, а також прочищав джерело. Після цього виносили
стіл до криниці, дядько Михайло приносив свою гармошку, а тітка
Галька приносила пороги, які вона пекла найкраще. Випивали по чарочці, закушували пирогами, а потім співали, співали, співали та танцювали.
Криницю я запам’ятала назавжди, влітку, коли не було дощу, а
треба було поливати городину, мені треба було носити воду. Це було
нелегко, бо будинок стояв на горі, вниз ідеш з порожніми відрами, а
вгору – з повними. А відра були дуже великі, більше 20 л, зараз я навіть
не знаю, як я їх носила.
Внизу в Зеленому Гаю у нас жили дуже гарні сусіди, тітка Галька
Вівсяникова і в неї три сини і одна дочка. Так одного разу тітка Галька
бачить, що я по воду ходжу туди-сюди, та й каже: „Алко, чого ти так
багато води носиш, ти мабуть будеш діда з бабою купати?”. Бабуся за це
на неї трохи образилась.
А ще на самій горі вулиці Польової жила баба Лізка, у неї чоловік
був хворий, не вставав, та й вона була вже у віці. То бабуся мені казала:
„Піди й бабі Лізці принеси води”.
Коли вийдеш за вгород, то видно далеченько. Навкруги мальовничі
ярки, кожен з яких мав свою назву. Цегельня (там брали червону глину, дуже гарну і робили цеглу, з неї збудована школа і банк у Вільшані), далі
Гриценкове, Глибокий, Кругляк, Базилевське, Глей (там брали жовту
глину для стін будинків), Родинки.
А далі було видно ліс. Він теж мав свою назву – Хотич. Ліс
відігравав велику роль в житті Коржівки (так називався наш район в
селі), сім’ї Мартинців, а особливо у моєму. Влітку в ліс ходили по ягоди, гриби, по горіхи, а взимку – по дрова. Я пам’ятаю, як я несла в’язанку
дров, було важко, адже до лісу йти майже три кілометра. Рік чи два у нас
навіть був город у лісі, це виділили дідусеві, він деякий час працював у
лісі. Тоді кожний клаптик землі був зайнятий під сільськогосподарське
призначення, додаткова сотка під картоплю - то була радість для сім’ї.
В ліс ходили часто, там можна було когось зустріти. Тоді зустрічі з
незнайомою людиною не боялись. В лісі було три великі просіки через
весь ліс і ще багато стежинок. Вовків у лісі мов б не було, лисицю я
бачила 2 рази, а зайців багато. А була ще й зелена глина, яку брали в
Глибокому ярку. Її використовували для стін, спочатку жовту потім
зелену, а тоді білу крейду. Так білий колір тримався краще.
За гороскопом я люблю подорожувати, це продовжується все
життя, літаком, потягом, катером або пішки. В дитинстві оббігала всі
навколишні поля і в ліс ходила одна. Одного разу влітку пішла по гриби.
Було в лісі одне місце, де гарно росли білі гриби, це була ріденька
діброва, в якій росли дубки, а між ними трава,та трохи кущів. До нього з
початку лісу треба було йти ще біля двох кілометрів спочатку вниз, а
потім вгору. Ось я прийшла на це місце, назбирала багатенько грибів, майже повну кошолку і хотіла вже йти додому, та ось побачила ще один
гриб. Я йду до нього і раптом відчуваю, що хтось на мене дивиться. Ні до
цього, ні потім за все життя я більше не відчувала такого. Я дивлюся
трохи вбік від гриба і бачу гадюку, яка не лежить, а сидить і язик у неї
зверху. Вона дивиться на мене, я подивилась на неї, а гриб, звичайно, не
зірвала, та й пішла. Якби вона мене вкусила, то це могло б закінчитись
сумно., але, кажуть, гадюки не нападають, якщо на неї не наступити
випадково, або ще якось зачіпають.
З цим місцем пов’язаний ще один випадок. В дитинстві я читала
багато книжок, про це знали вчителі і мене хвалили. Книжки брала в
бібліотеці, яка знаходилась у центрі села.
Були такі випадки, що поки дійду додому, то й прочитаю ту
книжку, що щойно поміняла. Звичайно, зачитувалась повістями Миколи
Гоголя, особливо вразила „Ніч на Івана Купала”. Захотілось і мені зірвати
цвіт папоротника.. І от саме в таку ніч вже біля десятої години пішла я в
ліс. Йти треба було до лісу 3 км та ще в лісі кілометра 2. Папороть у
нашому лісі майже не ріс. (це в Карпатах її багато, і в російських лісах), але саме в тому місці, про яке я розказую, я бачила декілька кущів. Так от
я дійшла до лісу і вже зайшла трохи в ліс і помітила, що мене скрізь
оточує темнота і я папороть просто не побачу, бо її мало. Тоді я
повернула назад, прийшла додому і солодко заснула.
Я дуже любила збирати гриби. Це було не тільки цікаво, але й
приносило якийсь достаток. Гриби мене мабуть теж трохи любили, бо
коли ми ходили з подругами, то я завжди збирала найбільше. Правда, потім, коли я вже працювала в інституті Монокристалів, то була подруга
Світлана Киреєва, яку гриби любили ще більше. І, як казала Ріма
Вассерніс: „Білих грибів було мало і всі вони попадались Свєті”.
У Вільшані збирали тільки білі гриби та жовті, а ще підосичники, восени
– опенькі, а сироїжки, лисички і т. і. – то не гриби.
Надзвичайно смачна страва – смажені на домашній олії гриби з
картоплею. А ще бабуся варила борщ з грибами, а також гриби сушили
на зиму. Пам’ятаю, як одного разу ми пішли по гриби з дідусем. Від
просіки повернули в те місце, де повинні були рости гриби і розійшлися в
різні боки. А хвилин через 20 знов зустрілись, дід побачив у мене грибів
більше ніж півкошолки, а в нього на дні лежало декілька штук. Дідусь
тільки хмикнув та й пішов далі.
А ще в нашому лісі було одно надзвичайне місце – лісова поляна, вона знаходилась поміж двома лісовими пригорками. Влітку десь у липні
вона вся розквітала дивними ромашками – це був чудовий килим.
Я любила збирати букети, адже квітів було багато і в лісі, і в полі, це ще й жовті ромашки, і материнка, і звіробій, деревій та безсмертник. У
мене в душі назавжди залишився цей духмяний запах, п’янкий як вино, а
ще як навесні цвіли вишні, сливи, груші та яблуні.
Я дуже любила пташок, спостерігала за їхнім життям, багатьох пізнавала по голосу.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла», після закриття браузера.