Читати книгу - "Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла"

прямо над порогом до нашої хати і кожної весни прилітала до нас, прибирала гніздо і виводила пташенят. Птичок було багато, солов’ї

співали гарно, горобці стрибали по споришу й синички раділи життю, а

одна синичка влаштувала гніздо у бідончику, який бабуся повісила на

дерево, у бідончика був невеликий отвір і руку туди засунути не можна

було. А в лісі я навіть побачила гніздо солов’я, воно було влаштоване на

землі під невеликим кущиком, дуже скромне (як пише Смогоржевський) прикрите травичкою. Я зрозуміла, що це гніздо солов’я, бо на яйцях

сиділа солов’їха, і я її впізнала.

Пізніше склала невеликого вірша:

„Я хочу вам розказати про свій звичайнісінький день

Ні, ні не будень, а свято

Бо був він повен пісень

Співали пташки у ночі

Співали птахи у лісі

Я слухала їх на волі

Й свою придумала пісню”.

В лісі живе багато цікавих пташок, але є особлива – іволга.:

„ Где ж ты , иволга, леса волшебница,

Где ты? Где ты, мой друг?».

Вона дуже красива і співає надзвичайно – спочатку дуже

мелодійно - „ля-мінор”, а потім кричить як кішка, яку образили. Я часто

зустрічала її у лісі, але здалеку. Та ось одного разу влітку сиділа я тихо

під вишнею і слухала музику , аж ось сіла десь на відстані 1,5 м від мене

іволга , вона мене спочатку не помітила, але я встигла роздивитись її

красоту. Так, іволги живуть у лісі, але вони дуже люблять ягоди – вишні

(як їх не любити). Отже іволга прилетіла до садочку в Зелений Гай, де

було багато родючих вишень. Адже до лісу від нас було десь 2 км, а для

птиці це не відстань.

Ще про один цікавий випадок хочу розповісти. Я вже казала, що на

свято ми ходили в Миколаївську церкву. На пасху приходили ввечері

перед святом і стояли в церкві, слухали проповіді та молилися. Десь біля

4.00 ранку батюшка починав святити паски, всі христосались і

розходились. Я йшла з бабусею, а ще з своїми подругами-родичами –

Кабачковою Любою та Галею. І ось ми вже підходимо до Коржівки, сонце сходить над Гриценковим, я подивилась на небо і бачу, що небо

все в хрестах. Вони великі, світло-коричневого кольору і по формі

нагадують хрест, який висів у батюшки на шиї. Я здивувалась і кажу

Любі та Галі: „ Ви бачите хрести?”. А вони кажуть: „Бачимо”. (Бабуся

трохи пізніше йшла, бо вона розмовляла з сусідкою).

Потім я розказувала про це диво вченим фізикам, які досліджували

світло і працювали зі спектрометром, але вони не могли цього пояснити.

А дідусь пояснив це так: „Якщо на Сонце дивитись, то можна хтозна й

що побачити.” Але ж ми бачили не хтозна-що, а хрести!

Ще хочу розповісти про дуже дорогих мені людей, яких я дуже

любила і які любили мене. Це ті самі люди, про яких дідусь казав: „У

мене п’ятеро дітей, якби й ще п’ять”. Це тітки Олександра (Шура) та Ніна

і дядьки Іван та Василь. Якщо бабуся Софія поставила мене на ноги (бо

годувала з трьохмісячного віку), то тітка Ніна Іванівна виховала мене, привила мені любов до життя, до знань і до людей. Дитинство було

важким – повторний голодомор 1947 року і війна 41-43 рр. Іграшок не

було ніяких, і я пам’ятаю як Ніна Іванівна зробила мені ляльку з

картоплі. А ще десь в 1949 році (?) ми з нею подорожували до Львова в

гості до Олександри Іванівни, яка там вийшла заміж. Коли я навчалась в

5-6 класах, вона брала мене з собою до Харкова, водила в театр ім..

Шевченка, в зоопарк. Я пам’ятаю як ми з нею йшли Університетською

вулицею і проходили повз споруду Харківського Університету, (зараз

там Політехнічний коледж), то вона мені сказала: „Якщо ти будеш добре

вчитись, то будеш навчатись у цьому університеті”. І її слова

справдились.

Ніна Іванівна закінчила в Харкові школу медичних працівників і

була направлена на роботу у Свердловську область. Там вона

познайомилась з зі своїм чоловіком Єршовим Олександром

Афанасійовичем – людиною надзвичайної вдачі, таланту і життєвої долі.

Його після закінчення Томського політеху направили на роботу в

Ангарськ біля Байкалу, де вони й прожили своє життя. Але кожного літа

обов’язково приїздили до батьків, до рідної хати й везли безліч

подарунків Це були й кедрова олія, і кедрові оріхи, і муміє та ще й

килими, одежу, навіть ножні швейні машинки (це все пересувалось

потягом). В мене на столі й досі стоїть ручна швейна машинка –

подарунок тьоті Ніни моїй мамі. Тоді в Ангарську все це було

доступніше, адже Китай був майже поруч

Коли помер Олександр Афанасійович, а це трапилось десь після

50-ти, бо він працював з масспектрометром і досліджував

високоенергетичні промені, то Ніна Іванівна також захворіла і

залишилась дома в Ангарську, діти їй допомагали (це Сергій

Олександрович і Олена Олександрівна). Ми з нею підтримували

телефонний зв’язок до останнього часу (4.4.2015) і вона, вітаючись зі

мною, завжди казала: „Здрастуй моя хорошая”.

Сергій Олександрович успадкував працелюбність та розум його

батька, він працював з ним у його лабораторії, а після його смерті став

завідувачем лабораторії. Та на жаль , вік його теж був недовгий. Зараз в

Ангарську живе його син Олександр Сергійович. Він уже до

масспектрометра відношення не має, працює на шиномонтажі, але

живуть непогано – дружина, син, мають дачу на Ангарі. Ми з ними

підтримуємо зв’язок, пишемо листи та листівки, хоча й рідко. Я його все

запрошую на Україну, але зараз це непросто.

Другою донькою у дідуся та бабусі була Олександра Іванівна, яка

народилася Першого Травня 1922 року.