Читати книгу - "Дорога до серця. Вітер карбує , Гриць Янківська "

Господи,
якими словами до Тебе молитися,
коли втілив вічність для грішників
в очікуванні звісток,
а вічність для праведників –
у несвідомості?!
21.08.2022

Природи гості

На ока дно
опадає.
Тут все – одно,
і жалі, і кручі.
Пий з ока заздрість до них ядучу,
бо ось, єдині в думках і рості,
у свіжий вітер встромляють пальці –
природи гості.
Бачу їх.
Опадають на ока дно
отруйною рідиною.
Наче дзбан з молоком,
обома руками
око перехиляю
жадібно.
25.08.2022

Сотворіння

І сталася зброя.
І закінчено восьмий день.
І було її стільки ж, як риби в морях,
річках і озерах,
як птаства на небі, плазунів й звірини на землі,
за родом її, як за їхнім, кожного родом.
І побачив Господь, що добре воно –
мати у світі попарно
живого і мертвого.
І досотворив її стільки ж,
як людей між людей
за родами їхніми,
а за подобою – слова.
І був вечір, і був ранок.
І сталося вбивство.
День нелічений.
01.09.2022

Абиякосінньо про втрату

Бо що зачинається восени – виживе лиш восени, тому триває недовго.
Натякає: облиш почуття, подібне на відчай, і далі вже іншим йди!
Пам'ятаєш, як виносила і народила декілька добрих
і безтурботних на цих самих шляхах годин?

Так буває, коли розхитаність настроїв заколисує
власне невдоволення і невідповідність вимог
потребам. Відтак всинаєш, звикаєш і врешті вписуєш
цю нестабільність у розклад під пунктом "тривога".

І тоді здається, що осінь з її насиченими барвами
вигадана саме для романтизації втрати і загадковості.
А легка сповільненість слів, кивків голови, ходи, терпкі аромати –
це те, що вартує смерті, та водночас – тривати довго й промовисто.

Адже все пізнається у порівнянні, відчувається на контрасті.
Людське дихання стає подібним до полум’я в сирості й холоді.
А чого нам, людям, в такій атмосфері жадати, як не власної винятковості?
І кого ж за її відсутність карати, кого, як не себе, перетворювати у спогад?
05.09.2022

На шпицях горожі

Нікому ніхто не згадається через вічність,
мов грона хисткі, позриваються в трави розсипом.
Та досі між листя пожухле, немов у вічі,
вглядаюся довго-довго щоранку з просипом.

Отут мені стало духу зректися істини.
Отут мені бракло моці зректися роду.
Отут імена ваші впнулися в горло вістрями,
як шпиці горожі у м'якоть гнилого плоду.
23.09.2022

Віршів замки

Для того, хто зник чи хто просто замовк: привіт!
В Карпатах, говорять, вже сніг. Нескінченний лютий.
А в нас тут по аркушах білих пройшовся роззутий
поет чи художник, бо, власне, невидний слід.
Куди ти, по що ти, за ким, чи кого ти від?

Тікають тепер не години, не дні, – роки!
Усе за Михальдою: час – порожнисті карсти.
А ми тут, поети, все силуємося вкрасти
хоч краплю невпинного словом своїм лунким,
та сильне Ніщо і даремні віршів замки.

Для того, хто зник чи хто просто замовк, нема
ні осені в зливах й цього вересневого спліну,
ні спогадів літніх, в надіях відродження тліну,
ні спроб докричатися, кожна з яких дарма,
ні часу, ні аркушів, що на обох – зима.
25.09.2022

Мені на ум

О сум! О сум! З якої ти комети
пилом спав
на сонні душі, на причали Лети,
мені на ум,
на силуети постатей в очікуванні
добрих слів, старих маршрутів,
втоми дощів затяжних, 
спасіння втечею?
Нащо ти впав на них
тінню чернечою?
О суме! О суме, 
ну ж, надоум мене, 
заражений космоглуме, 
комаху земну! 
26.09.2022

Параска

Та коли б ти отут стояла,
як примара, як пара, німб чи
зсохла яблінка, хутро вівче,
чи гукала до мене: дівче,
подай води!
Я би, бабо, тебе й не взнала.

Тільки палицю криву й грубу,
і подерту всякчас спідницю,
замащений, як ніч, фартух,
те, як дивишся прямо й руба,
як в руках провертаєш спиці,
а тоді засмієшся гучно,
що аж виб'єш з грудини дух.
Все без тебе бло прикро й скучно.

Як наввіриться, бабо, в хмарах, –
приходи!
29.09.2022

Витята

Просто вирізана по олівцю.
Боже, нащо накреслив Ти долю цю?
Не причина, не наслідок, – поміж, лінія,
що про неї так сухо, мов опис Плінія:
мала стільки-то років у розпорядку,
закінчилася вчора, все за порядком!

Просто вирізана поміж людей.
Боже, краще б Ти серце з її грудей!..
Не слідила, не шкодила, не кляла,
помилок не зробила, бо не змогла.
Мала безлік запасів страхів й терпіння.
Була витята вчора з сирим насінням.
03.10.2022

Чоловік часів

Хто ти, –
зруйнований храм при дорозі
чи, з занімілою до осені рукою,
прошак непевний?
Чоловік часів
просторих, мов різновиди гріха.
У закутку снування думки –
мара, подібна на оту з лиця,
що все не знає скону.
Календарі, мов згрубша вчеплені фіранки,
лякають давністю незмінюваних сенсів:
байдуже, байдуже, байдуже,
в порох зітреться серце!
Та допоки
ще плоть жива –
нехай гуляє в ній остудний вітер,
що приблудить з гір.
Ах, якби смерть давала обіцянки,
мов дрібні монети, –
все оновив би в стінах цих занедбаних!
Що коштує сьогодні вмерти раз,
аби лиш тінь тієї, що вмирає від початку,
нарешті в них впокоїлася?
03.11.2022

Молитва

Тримаюся за Твій голос,
як за намисто з битого скла,
що врешті переріже долоні.
Хистке, переливчасте – сягає неба.
Не бачу йому початку,
спустив бо так давно,
цуралася бо так довго,
хоч знала,
що одна не встою на сипучому
ґрунті заперечень.