Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

​- Всі цілі та здорові? – спитав Вʼячеслав, - пропозиція наступна. Перед тим, як сюди лізти, я вивчив план багатоповерхівки. В цілому, все однаково на кожному поверсі. Довгий кривий коридор. Десяток квартир. Ліфт. Сходи посередині, - він почесав потилицю, - ще є додаткові сходи в одному з кінців коридору. Зверху мансарда зі скляним дахом. – помовчав, згадуючи, - на тридцятому, двадцять пʼятому та двадцятому поверхах квартир немає. Там або офіси, або зони відпочинку та дитячі майданчики. Девʼятий, десятий та одинадцятий взагалі обʼєднані в величезний торговий центр, - спробував руками показати конструкцію, - по колу магазинчики у два рівні. По центру, на девʼятому поверсі алея з деревами та лавками.

​- Я рекламу торгівельного центра памʼятаю, - перебив Арсеній, - там два фонтани є. Треба буде глянути на цю красу. Або те, що від неї лишилось.

​- Який у нас план? – спитав басом Макар, все ж підійшовши до Діани, - йдемо вниз поки не набридне?

​- Ти знайшов свій старий поляроїд? – питанням на питання відповів Арсеній, - нам потрібно зробити фото та закріпити рекорд!

​- Знайшов і фотоапарат, і два картриджі з плівкою, - відповів Макар, - який план, Арс?

​- План простий, - потер долоні хлопець, - спочатку йдемо на верхній поверх, - посвітив ліхтариком на сходи, - зараз ми на сороковому поверсі. Йти не довго. На мансарді зустрічаємо світанок. Пʼємо каву та обговорюємо шлях до нашої цілі.

​- Слухай, партизан, - кинула Міра, - ти нам скажеш ціль, чи будеш ходити навколо? – засміялась та глянула на Олеся, шукаючи підтримки.

​- Ціль проста, - у відповідь засміявся Арсеній, - спускаємось на перший поверх, робимо фото, кріпимо його на стіну, - показав на стіну біля ліфта, - ночуємо та підіймаємось. Вийти з забороненої території ми зможемо лише вночі. Правильно, Слава?

​- Правильно, - погодився новенький, - всі стоп-ролики я зібрав, мотузки заховав. Підйом буде складніше, але ми за тридцять хвилин впораємось.

​- Хвилинку, - почувся голос Діани, що вийшла вперед.

​Дівчина своїм невисоким зростом нагадувала симпатичного ельфа, що відлучився від роботи у Санти Клауса. Сердито стисла кулаки та крутнула головою, скидуючи чубчик з очей. Навіть у світлі ліхтарів було видно, що вона зараз стане бардовою від гніву.

​- Арс, ти казав, що на перший поверх ніхто не спускався, - повільно вимовила дівчина, - напевно, на це є причини. Навіщо нам наражати себе на таку небезпеку? Але це перше. Друге – з якого такого переляку ми маємо ночувати в багатоповерхівці? Можливо, ти не помітив, що вона дуже глибоко під землею? Нагадую тобі за це, - показала пальцем в підлогу, а потім перевела на Арсенія, - вона в будь-який момент може провалитись ще глибше, або обвалитись прямісінько нам на голову.

​- Ді, дуже багато драматизму, - спокійно, але з посмішкою, відповів Арсеній, - я вже тобі казав, що будинок стоїть на місці вже десять років. Нікуди він не провалиться, - подивився на Вʼячеслава, шукаючи підтримки, - Слава, скажи їй! – на що хлопець винувато погодився, опустивши голову вниз, - за ночівлю я тобі казав ще у таборі. Не памʼятаєш? Всі погодились, от я собі й планував.

​- Не памʼятаю я такого, - випалила Діана, - мені вся ця прогулянка не до вподоби. Я тільки й пішла, бо думала, що ми пару годин погуляємо, позаглядаємо й підемо додому.

​- Так просто не вийде піти, - тихо сказав Вʼячеслав, - наступна зміна караулу буде через добу. А нам потрібно не менше пів години аби вилізти на поверхню, через провалля.

​Діана застогнала, замахавши кулаками перед Арсенієм, але нічого не сказала. Надулась та підперла стіну, шукаючи поглядом Макара. Її хлопець дивився в іншу сторону, не звертаючи уваги. «Він і не думає мене підтримувати?» - промайнуло в голові дівчини.

​Друзі швидко зняли системи, засовуючи в рюкзаки. В приміщенні було доволі прохолодно, хоча вітер і не гуляв між вікнами, що стояли без скла. Застрибали вогники ліхтарів, зосередившись на сходах вгору.

​Підіймались поволі, озираючись по сторонах. Нічого нового не бачили. Все те ж сміття та безлад. Пил та тиша. Лише Діана собі час від часу малювала тіні, що стрибали від ліхтариків. Вона розуміла, що це лише її фантазія, але зробити з собою нічого не могла.

​- Арс, ти бачив фільм про дівчат, що вдерлись до печер? – спитала Діана, подивившись назад, - заблукали в розгалуженнях та зустріли мешканців.

​- Ой, класний фільм, - погодився Арсеній, - сліпі та слизькі істоти. Було весело дивитись як вони боряться з ними. Стільки крові було.

​Від останніх слів Діану пересмикнуло. Про це не подумала, лише згадувала самих істот. Маленькі гострі зуби. Не говорили. Видавали дивні звуки, схожі на тріщання. Абсолютно голі та огидні. Ховались за стінами печери та атакували зненацька.

​Підійшла ближче до Макара, вхопила його за руку. Хлопець здивовано глянув, але нічого не сказав. Стиснув руку, натягнуто всміхнувшись. «Наші відносити летять під три чорти» - промайнуло в голові Діани, від чого вона сумно зітхнула.

​Десять поверхів минули миттєво, друзі вийшли на мансарду. Просторе приміщення з високою стелею. В минулі часи тут був ресторан. Посередині розвалені дивани та крісла. Повалені столи, що певно впали від вібрації, коли багатоповерхівку почало трясти. З однієї сторони стійка для напоїв, з іншої - величезний телевізор.