Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

Рід, що був навколо загомонів.

-  Ми ось тут і зараз визначимо, хто є хто. Давайте з цього й почнемо!

- Ну, хоч щось почалось відбуватись. – Космічний Вітер війнувся від цього натхнення. – Тепер, коли вони почнуть згадувати, головне, щоб ця історія знову не припинила своє існування. І, бодай там що, все повторюється, але на цей раз я проконтролюю увесь процес.

- Чи не забагато ти на себе взяв? Контролер? – Гукнув хтось водночас навколо.

- Не забагато. – Відповів сам собі КВ і став колихатись.

Поряд з тим, плазма в своїй буденній роботі створення та проживання моменту і його накопичення набула пульсуючого характеру.

Квантове безмежне існування, яке створило рух переповняло само себе, відтворювалось водночас ще і ще та набуло сили існування. Сила- параметр, який мав певну кількість себе. Невизначена, вона всеодно перебувала і помножувалась та набувала все більшого значення з кожною миттю. Сила ця нікуди не використовувалась. Вона просто була.

Сила відбувалась одночасно з місцем. «Безсиле місце» чи «Випалений шлях» власним існуванням знову наповнювалось силою, і інша її  форма у вигляді початкової сили вже була зовнішньою відносно місця попереднього перебування. Мить за миттю.

Фактично плазма стала перебувати водночас як джерело (місце сили), як рух (зовнішня сила) і як мінливе наповнення джерела (внутрішня сила).

Відбувалась проявлена результативна дія – небуття. Ніщо.

Як будь-яка дія, це робота, що повторювалась в якімсь моменті з якоюсь періодичністю і могла тривати буденно, себто постійно, могла урізноманітнювати себе, або ж перериватись, закінчуватись навічно і тим самим перетворюватись на іншу форму або відбуватись в методичнім повторюванні.

- Тату, якщо я твоя донька, а він твій син, то хто тоді оце? – Дівчинка вказала на іншу дівчинку, чи то хлопчика, чи то діда, чи то бабуню.

- Я хто? – Середина мабуть би вирячила очі, якби мала їх отут зараз.

Татко схиливсь до Середини всієї енергії Роду і зауважив:

- Це Вісь нашого Всесвіту. Отут вона є зараз.

- Ніт! Вісь отут і це Опора! – Гукнув хтось з темряви.

- Розказуйте, теж мені знавці. Ось воно в мене, отутечки, гляньте! – Мати стояла в мерехтливім світлі і …поряд з нею нікого не було.

- Де?

- Я. Я середина.- Спокійно сказала мама.

- Чому ти? – Кинула якась тітка з надцятого коліна роду. – Те, що ти тут сяєш, ще не значить, що ти пуп Землі.

- Не значить. Але ви всі звернули увагу на мене в якусь мить.

- Так, - Середина проявлялась в усім і в кожнім, десь лицем, десь статурою, десь голосом, десь поглядом, а в комусь і всим єством чи фізичним тілом. – Я є носієм могутньої енергетичної сили. Уваги. Саме цей вид енергії, який притягує, як магнітом, всю вашу увагу, бо у вас є потреба визначитись. Я нею користуюсь. Я «хочу» щось, цікавлюсь і тут же енергія когось з Предків вмикається і починає оживати увесь світ мрій. Але ще є енергії інших і вони можуть бути сильніші, але можуть бути і слабші.

- І що, ти їх випиваєш, як вампір? – Хмикнув хлопець.

- Ні, що ти. – Відізвалось все навколо. – Я тільки проявляю свою особливість, а це ви самі віддаєте свою увагу мені, коли реагуєте емоційно. Ви зв’язуєтесь зі мною, намагаючись через мене визначити, що ж ви насправді хочете. Я даю натомість вам розуміння.

- Розуміння чого?

- А цього я вже не знаю. Кожен отримує свою відповідь. То ж ваш світ і іншим туди зась.

Середнє стало таким вагомим, що почало затьмарювати всіх і кожен, хто глянув на іншого чи на самого себе почав бачити все, що було згустком енергії, джерелом уваги, тим, що є суттю. В когось це сяяли очі, в когось пишні стегна, в когось рельєфні біцепси, в когось мозок світився, хтось мерехтів яскраво всим тілом, всією душею, а були       й такі, в кого очі вилізли та теліпались на дротиках, стегна були спотворені чи відсутні і на тім місці зяяло ніщо, масивні маслаки випирали і могли б здатись біцепсом, обтягнутим туго шкірою, але тільки з якогось чужого спостережливого погляду чи ракурсу, а в когось мерехтів сам череп, але вміст представляв собою якусь кашу з сморідом. Все це були Тонкі Тіла водночас в усих вимірах і тільки тут можна було спостерігати це- в Плазмі. В розібраному на деталі Всесвіті.

- Що це таке? – Дід, ще мав чим сказати, бо рот, як і вся голова був на місці, та саме тіло діда було наче купа мурах, що роїлись і утворювали якусь фігуру.

- То є ти. – Середнє спокійно підійшло до діда та торкнуло його. «Мурахи» почали тут же снувати ще швидше і навіть перебігати на палець Середнього.

Вони не знаходили там підтримки і якось одразу зупинялись.

- Що відбувається? – Дід світився мозком, але все інше було якесь кволе, хоч і рухалось дуже швидко.

- Це те, ким ти себе вважаєш. Це твій центр уваги. Ти працьовитий, розум здобув завдяки собі. Всі завдяки собі щось здобувають. Але те, чим ти, начебто, пишаєшся, а не просто знаєш про це, те спотворює інші твої якості. Бо ти забув про них.

- Я хочу бути наступною в твоєму цікавому оцінюванні, - мати підійшла до Середнє та взяла його за руку і звернулась вже до діда, - ти маєш пристойний вигляд. Добре, що не купа лайна, як в молі.

- Люба, міль не може бути лайном. – Чоловік мерехтів і аж сяяв кістками, а все інше було якоюсь бронею, що тяжко піддавалась тому, щоб нею щось сказати чи зробити. Але слова були зрозумілі, бо йшли зсередини і це було Переконання чоловіка, в минулім житті вчителя ботаніки.

- Може, – жінка засяяла всим тілом ще дужче, - ще й як може.

Її переконання додалось сяйвом звідусюди, від кожного, хто був українцем. Історія, яка відбулась вже мала себе і зараз просто сепарувалась. І підміни, в тому числі, набували ознак клонів але і маркувались тим, чим вони є насправді.  Міль стала звичайним метеликом, який знищив самого себе і свій світ. Середнє відпустило дідову субстанцію і повернулось  до матері. А та вже розмазала тельбухи молі в Просторі. Плазма змінювалась.