Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

- Ти щось відчуваєш?

- Ніт.

- І я ні.

Вони помовчали ще трохи. Хтось ковзнув поряд, війнуло чимось приємним. Гладка поверхня ковзнула по ледь помітнім шпичаку і на ній залишився невеличкий слід.

- А зараз щось відбувається?

- Ти про те, що я когось вшкрябнула?

- Ну.

- Так. Це відбулося.

- І що тепер?

- Та нічого! НІЧОГО ТЕПЕР!

Вона визвірилася на нього і відлуння крику покотилося Всесвітом. Його відкинуло хвилею і закрутило наче той мотузочок, що скрутивсь з двох чи кількох ниточок, завивася потім сам з собою, перегнувшись навпіл чи з кимсь, таким же закрученим мотузочком, щоб стати міцним канатом.

- Ша, молодняк. Здійняли тут кіпіш. – Подав голос вуйко. – Ви ж не самі тут.

- Діду, а довго ще? – З темряви донісся тоненький голосок чи то хлоп’яти чи дівчинки.

- Як твоя мати буде отак волати, то вже недовго. Але краще б їй помовчати, бо хто зна як цього разу почнеться історія. Воно, знаєш, оце напруження, як той метелик: пурхне, змахне крильцями, сяде на квітку, навіть не сколихне її, але квітка вже без пилку. Метелик його взяв, бо йому потрібно.

- Щоб стати гусеницею?

Звідусюди почулось хихотіння. Хтось вигукнув:

- Так, є такі, хто спочатку привабливий легесенький метелик, а потім….

- ШОВКОПРЯД! Корисний кожному, пашущий на вас усих тут, грьобаний шовкопряд! – Вона гаркнула так, що навколо неї одразу створивсь вакуум такий, що навіть самого вакууму не було там.

Мале було захникало та дід обійняв за плечі худенький торсик та махнув рукою в сторону створеної порожнечі, яка зяяла, як та чорна діра:

- Ти зараз навіть не шовкопряд. Ти як та …

- Ну?! Хто я?!! Хто?! Мовчав би вже…. – Вона метнула погляд на чоловіка і той увесь наче просів всередину під її поглядом. - Батько павука!

Він почувався наче той павучок в центрі сплетеної павутини, що увігнулась під його вагою під подихом вітру чи від його танцю і тому нишком кинув старому:

- Тату, вгомонись вже. Бачиш же…

- Я все бачу. – Дід витримав павзу. – Я продовжу історію оповідати? Бо вона вже має трапитись.

- Та.. – Вона відвернулась і почала приводити до ладу свої рештки маскуючи чорноротий отвір помадою.

- І цей шовкопряд, який був колись метеликом, знайшов собі місцинку, створив там затишок і став лялечкою, яка слугувала йому власною кімнатою, де можна було знову перетворитись на гарного метелика.

- А до чого тут крик та оці перетворення?

- Бо кожен метелик є поживою для когось. Він частина історії. Без нього цей розвиток подій не відбувся б в ніяку сторону.

- Діду, надто закручено.   

- Можливо. Але метелик так чи інакше вплинув на нашу розмову. Він змінив ситуацію. Хто зна, як би воно було, якби було інакше, без нього. Та метелик- це тільки красива метафора. А от різкі дії мають набагато більший вплив і, якщо не мати точності, то цей вплив стає неконтрольованим. Як Всесвіт.

- Але ж хімія всесвіту була спрямована назовні.

- Ти так вважаєш? Навколо було багато вибухів і всі вони вплинули одне на одного. Це був Опір. Плазма має протилежність саму собі. Точно таку, якою вона є в основі. Як Знак Зодіаку - Терези.

- Тому ми тут?

- Так. Тому ми тут. І твоя мати виведе нас всих з цієї історії.

- Мама?

- Звісно мама.

- Добре. Я почекаю.

- Почекаєш? – Дід аж стрепенувся, - ні! Ні. Живи.

Всесвіт зараз знову був навіть не Всесвітом. Суцільна сталість. Зараз сталість перебувала в миті. Ця вічна мить була єдиним, що тривало. Мить. Мить. Мить. Знову мить. Ще мить. Іще мить. І так постійно, періодично та сама і водночас инакша мить.

Сталість тривала так довго, що само по собі існування сталості ВІДБУЛОСЬ.

Кожна мить, наче той піксель наповнювала сама себе. Ось вона одна. Тут же інша. Ось тут додалась ще одна мить. Знов іще одна в ній же самій! Мить стала кількісною. Відбувся невидимий РУХ. Миті прибуло.

Тож поступово в існуючій сталості почав відбуватись такий собі «рух існування» – плазма.

Плазма перебувала щомиті і цим «перебуванням» взаємодіяла сама з собою. Створювала своє існування.

Повторюваність миті стала періодичною. Таке існування в періодичності  відбувалось ще досить довго і створення плазмою свого існування має назву: «суперпозиція».

Але нічого не відбувалось.

Ніяких почуттів, ніяких емоцій, жодних різких рухів, жодного дедлайну та поспіху. Нетерплячка чи сум втрати присутні тільки від неволодіння чи втраченого чогось, суть одна - щоб це знову отримати. Ліпи що хочеш.

- Дідо, а я можу одразу стати собою. Відтворитись з того, чим я зараз є.

- Звісно можеш.

- Як мені це зробити?

- Ти сама повинна це знати. Я не знаю твого вибору, але я  безліч своїх історій тобі розповів.

Запала мовчанка. Щось шурхотіло поряд, наче вітер листям липи шелестів чи може їжак десь ворушив опале листя в пошуках вчорашньої миші.

- Але ж я не знаю. Як мені це зробити?

- Доню, ти вже задала це питання, а отже, відповідь є. Окрім того, батько твого батька назвав тебе онукою, жіночого роду. То в тебе вже є напрямок.

- І що це мені дасть?

- Збирай відомості про себе, хто ти є. Що ти можеш, як ти можеш, пробуй, де ти можеш і з ким ти можеш відтворити себе і в формі чого. В минулій собі і ти вже знаєш до якого стану тебе оце привело в результаті. Чи все-таки хочеш вдосконалити свою форму і стан та змінити результат?

- Але ж поряд …поряд….поряд тільки пил… і я теж пил.

- Ха-ха-ха, ми навіть не пил. Ми просто історія! Порожнеча! Сестро отямся, нас там вже нема! Ми всі тільки в уяві того, хто пише та читає це все. Якщо взагалі це відбувається.

- Відбувається! – Мала закричала і аж подалась вся вперед. Та, спіймавши погляд діда, враз опанувала себе, помовчала трохи і додала. - Мені неприємно це чути, братіку.

- Ну, ось ви й поділились. Навпіл. Вибір завжди веде до руху. Історія йде власним темпом. Як би там не було, але давайте, поки йде ця історія, ми спробуємо з крихітних частинок хоча б дізнатись, що ми є. Кожен з нас. – Батько підморгнув своєму батькові.