Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

— Все готово? — вимогливо запитала Вікторія.

— Так, — відповіла Юля.

Вона була готова чітко описати результати нашої роботи, проте Вікторія, очевидно, не потребувала деталей. Замість цього вона поставила на стіл перед нами величезний пакет і сухо наказала:

— Тоді перевдягайтесь.

Я першою зазирнула туди і здивовано поцікавилась:

— А навіщо нам ці плаття?

— Ви сьогодні будете офіціантками, — оголосила Вікторія таким чином, наче це була найбільш очевидна річ на планеті Земля.

— Але ж для цього є вже професійні дівчата з досвідом, який наймають у спеціальних агентствах, — Юлія ледве стримувала обурення, і я розділяла її емоції на всі сто відсотків.

Одне діло виконувати свою безпосередню роботою, залишаючи при цьому, скажімо так, у тіні, а зовсім інше після виснажливого дня братися за додаткову працю, де треба буде ходити безпосередньо серед багачів, що розважаються. На таке жодна з нас точно не підписувалася.

Незважаючи ні на що, Вікторія зберігала непохитно спокійний вираз обличчя.

— Так, але з ним потрібно домовлятися за місяць до події, тож сьогодні доведеться попрацювати вам. Швидше перевдягайтесь, беріть таці з шампанським і нумо працювати.

Вона різко повернулася на високих шпильках і залишила нас одних, ставлючи остаточну крапку в цій розмову та демонструючи, що жодного вибору не існувало. І як би образливо та принизливо це не було, але довелося просто змиритися з таким станом речей.

Звісно ж, ми одразу почали розглядати однакові білі короткі сукні, що здавалися надто викличними для офіціанток.

— Вони мені не подобаються, — мовила я, незадоволено скривившись. — Це зовсім не мій стиль.

Юля важко зітхнула, очевидно, розділяючи мою думку.

— Сподіваюсь, нам за це дадуть великі премії.

Ми з колегою перезирнулися, а тоді все-таки змінили власний одяг на нові сукні. Кинувши погляд у дзеркало, я помітила, що воно все-таки доволі виграшно сиділо на моїй фігурі, але навіть це не могло змінити того факту, що в голові я майже що рахувала час до моменту, коли вдасться залишити це вбрання позаду та перевдягтися в свої джинси і улюблений светр.

Взявши таці з шампанським, ми з Юлею спустилися до підвалу, де вже зібралися гості. Мене здивувало, що їх було небагато. Легко було припустити, що Анна мала багато друзів, проте з якоїсь невідомої причини на свято було запрошено лише найближче коло. Що ж, для мене так навіть краще.

Помітивши Лізу, що одна стояла поблизу басейну, вбрана в елегантну чорну сукню, на контрасті доповнену білими туфлями та клатчем, я вперше за день відчула радісне піднесення та одразу ж вирішила, що просто не можу не підійти до неї.

— Шампанського?

Ліза різко обернулася. На її обличчі в один момент промайнули і здивування, і розгубленість, і радість одночасно. Схоже, моя поява була останнім, чого вона очікувала від цієї вечірки.

— Надю? Що ти тут робиш? Чому ти виконуєш обов’язки офіціантки? — ошелешено запитала вона.

— Довга історія, — я не хотіла говорити на цю тему, тож поспішила перевести розмову в інше русло: — А ти чому стоїш тут одна? Де ж твій коханий Стас?

Ліза спохмурніла, схопила келих з шампанським і швидко його випила, що змусило мене насторожитися та занервувати.

— Він весь час спілкується з цією… ­— вона вказала на Анну, не приховуючи своєї ревності.

— Ти взагалі знаєш, хто це?

— Ні, — Ліза розгублено похитала головою.

Мабуть, уперше я бачила її такою вразливою, так що одразу захотілося її заспокоїти. Не чекаючи жодної зайвої миті, я поспішила просвітити подругу:

— Це Анна Романюк, дружина Олександра. Саме на честь її вагітності влаштовано цю вечірку, так що не варто дивуватися, що твій наречений вирішив особисто привітати майбутню маму свого племінника чи племінниці та провести з нею світську бесіду.

Ліза одразу ж повеселішала. Дивлячись на її широку усмішку, я щиро зраділа, що змогла заспокоїти та розрадити подругу.

— Правда?

— Так, тому переставай ревнувати та йди нарешті до свого Стаса.

Я з усмішкою спостерігала, як Ліза пішла до свого коханого, ледве не підстрибуючи від щасливого полегшення.

— Агов, принеси мені шампанського! — несподівано крикнула мені дівчина, що була дуже схожа на Анну.

Очевидно, це була ніхто інша, як її молодша сестра Зоряна, яку одного разу згадували в діалозі Владислав і Вікторія. За їхніми словами, ця жінка відрізнялася особливо вредним характером і часто викидала якісь шалені коники.

Важко зітхнувши, я зрозуміла, що просто не можу ігнорувати цю особу, тому вимушена була підійти до неї. Зоряна різко схопила келих з таці в моїй руці, так що інші ледве втрималися на ній, швидко випила шампанське, а тоді взяла ще один, схоже, плануючи напитися по-максимуму.

— З вами все гаразд? — запитала я, бо поведінка дівчини викликала в мене щире занепокоєння.

— Ага. Просто я всім серцем ненавиджу проводити час з сім’єю чоловіка сестри. Якби не вагітність Ані, ноги б моєї не було в цьому жахливому домі.

— Чому? — просто не змогла втримати власну цікавість я.

Зоряна оцінююче оглянула мене, очевидно, вирішуючи, чи варта людина перед нею довіри, а тоді все-таки видала:

— Брати Романюк — дуже небезпечні люди. На твоєму місці, я б якнайшвидше звільнилася та втекла подалі, поки ще існує можливість зробити це. Повір, скоро буде надто пізно і ти потрапиш у болоту, з якого неможливо вибратися. Воно затягуватиме тебе все глибше і глибше, аж доки остаточно не потопить.

Підозрюю, що того вечора Зоряна випила значно більше, ніж келих шампанського, навряд чи на тверезу голову вона видала таку сповнену ненависті тираду першій-ліпшій офіціантці.

Звісно, я хотіла запитати в неї, чому ж вона вважає їх небезпечними, але раптом зверху долинув грюків, а тоді до кімнати для вечірок увірвалися поліцейські зі зброєю в руках.