Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Я вже півгодини сиділа в кімнаті для допитів і, якщо говорити максимально відверто, страшенно нервувала через це.

Чому так довго до мене ніхто не приходив? Хотіли, щоб я накрутила сама себе настільки, щоб потім легко розповіла всю правду? Але яку правду? Що саме вони взагалі від мене хотіли почути?

На вечірці все відбулося дуже швидко — без жодних пояснень поліцейські схопили всіх присутніх, посадили в авто та відвезли до відділку. Я навіть не встигла попросити про можливість перевдягтись у щось нормальне, тому все ще залишалася в цьому дурному платті. яке не тільки виглядало паскудно, а ще й відрізнялося особливою незручністю.

Й ось нарешті, коли я вже думала, що доведеться просидіти тут усю ніч, до кімнати зайшов статний чоловік з борідкою та в окулярах. У руках у нього був товстий блокнот і ручка, так що одразу ставало ясно, що переді мною справжній детектив. Він сів напроти мене та сказав:

— Доброго вечора, Надіє Денисівно! Мене звати Костянтин Ткачук. Маю задати вам декілька запитань.

— Гаразд, — спокійно промовила я, чітко усвідомлюючи необхідність ретельно добирати кожне слово, щоб нічого зі сказаного потім не використали проти мене.

Костянтин розгорнув блокнот десь на середині і приготувався записувати.

— Мені відомо, що ви працюєте покоївкою у Владислава та Вікторії Ромнаюк. Коли ви влаштувалися на цю роботу?

— Приблизно два тижні тому. Точної дати так одразу сказати не можу, проте між нами підписано робочий договір, звідки її можна дізнатися.

Костянтин щось занотував у блокноті. Мені дуже хотілося опустити погляд і глянути, що саме він написав, але я все ж продовжила дивитися прямо перед собою, оскільки подібний рух точно не зіграв би на мою користь.

— Якісь підозрілі гості приходили до ваших господарів?

— Ні, — я нахмурилась. — Чи можу я поцікавитися, чому ви задаєте мені ці питання?

Костянтин відклав блокнот убік і, пронизливо дивлячись мені прямо в очі, промовив:

— Владислав, Олександр і Станіслав Романюк ­— злочинці, місце яких за ґратами. Саме над цим я зараз активно працюю.

В голови одразу спалахнули слова Зоряни, проте те, що брати Романюк були небезпечними людьми, але я відігнала їх і, продовжуючи зберігати непохитний вираз обличчя, запитала:

— Які ви маєте проти них докази?

Костянтин важко зітхнув і відкинувся на стільці. Очевидно, не такої холодної реакції від мене він сподівався.

— На превеликий жаль, жодних, оскільки ці чоловіки насправді дуже обережні. Але я сподівався, що ви, як і Юлія, погодитеся надати допомогу поліції…

— Юлія шпигує для поліції? Дуже цікаво­, — перебила його я, згадуюючи всі заняття з юриспруденції, які відвідувала протягом навчання в університеті. Звісно, було це давно, але базові моменти чітко закарбувалися в моїй пам’яті. ­— Гадаю, ця інформація також дуже зацікавить Олександра й Анну. З боку поліції, давайте називати речі своїми іменами, незаконно порушувати особистий простір людей і шпигувати за ними у власній домівці, якщо ви не маєте жодного доказу того, що вчинили будь-який злочин. Впевнена, що подібний вчинок легко може призвести до вашого звільнення.

Костянтин мимовільно стиснув руки в кулаки, але майже одразу розслабив їх, розуміючи, що мусить тримати себе в руках. 

Не бачачи сенсу й далі залишатися тут, я підвелася зі стільця і вже хотіла вийти з кабінету, але мене зупинив гострий, мов щойно заточений ніж, голос поліцейського:

— Я зроблю так, щоб брати Романюк відповіли за свої злочини будь-якою ціною. Ось тільки ви також можете постраждати, Надіє Денисівно.

Він сказав це настільки пронизливим, крижаним тоном, що всі м'язи в моєму тілі інстинктивно напружилися.

— Ви зараз погрожуєте мені?

— Звісно ж, ні. Це лише попередження. До речі, я зателефонував вашому чоловікові, так що він уже чекає на вас біля входу.

І якщо до того я відчувала до Костянтина лише антипатію, то після цих слів почала буквально ненавидіти його. От навіщо він зателефонував Антонові? Усе й так було поганим, а тепер стане просто катастрофічно жахливим.

Я вийшла з поліцейського відділку, усвідомлюючи, що попереду чекає ще одне непросте випробування. Біля старенької тойоти на мене, як і сказав Костянтин, чекав Антон. Відверто кажучи, я не хотіла говорити з ним, тож спробувала уникнути зустрічі та піти в іншу сторону, але він усе-таки помітив мене, наздогнав і сильно схопив трохи вище ліктя.

— Відпусти мене, Антоне, — вимогливо сказала я, кинувши на нього злий погляд.

Спершу цей мерзотник зрадив мене, а тепер ще й руки розпустив. От же ж негідник! Я вкотре отримала переконання, що зробила абсолютно правильно, коли розірвала наш шлюб.

— Не відпущу, поки не поговоримо, — заявив він, ще сильніше стискаючи мою руку.

— Нам немає про що говорити. Хіба що про те, коли ми нарешті з тобою розлучимося.

— Послухай, Надю, мені справді дуже шкода, що я вчинив таку жахливу дурницю. Але тепер я зрозумів, що не можу без тебе. Будь ласка, повертайся до мене.

Це звучало максимально абсурдно. Невже він справді вірив, що між нами ще щось може бути після всього, що сталося.

— Я справді не можу повернутися до тебе, зважаючи на те, що ти зробив. Це просто неможливо.

Я знову спробувала вирватися, але Антон не відпустив і міцно притиснув мене до себе. І тут я вловила алкогольний сморід, що долинав від нього.

У повсякденному житті Антон був доволі спокійним і стриманим чоловіком, але алкогольні напої змінювали його далеко не в кращий бік. Коли він випивав, то варто було очікувати великої біди…

— Антоне, будь ласка, відпусти мене, ­— попросила я, вже без злості в голосі, оскільки почала по-справжньому боятися того, що він може зробити в нетверезому стані.

— Невже ти ніколи не кохала мене, Надю?

— Кохала, але своїм вчинком ти вбив це почуття, — відверто сказала я. — Будь ласка, не погіршуй ситуацію.