Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

— Отже, усе ще можна виправити… — пробурмотів він, а тоді почав цілувати мене.

Мені стало невимовно гидко від цієї фактично примусової близькості. Я спробувала відштовхнути його, але марно. Від алкогольно смороду нудило, а всередині вирувала справжня паніка від думок про те, що може статися далі…

Раптом хтось відірвав Антона від мене і так сильно вдарив його, що той не втримався і впав на землю. Набравши повні груди чистого повітря, я подивилася на свого рятівника і зрозуміла, що ним був не хто-небудь, а сам Владислав Романюк.

— Не смій торкатися її! ­— крикнув він, навіть не намагаючись стримувати власної люті.

Антон піднявся на ноги, стряхнув зі штанів налиплий бруд і злісно подивився спочатку на Владислава, а тоді на мене.

— Отже, ти вже знайшла мені заміну?

Я похитала голову, не розуміючи, як з усіх можливих варіантів саме це спало йому на думку.

— Це не те…

Але перш ніж я встигла договорити, він сів у свою машину та поїхав. Я дивилася йому вслід і, незважаючи ні на що, щиро переживала про те, щоб він не потрапив у аварію по дорозі через свій нетверезий стан.

— Завезти тебе додому? ­— запропонував Влад, уже опанувавши власні емоції.

— А як же Вікторія? — не могла не згадати про його дружину я, оскільки навіть не сумнівалася, що моя компанія в їхній машині цій жінці ой-як не сподобається.

— Її відпустили раніше з допиту, тож Андрій, начальник служби охорони нашої сім’ї, вже доставив її додому.

— Тоді гаразд.

Я погодилася, бо мені дуже не хотілося повертатися додому одній у громадському транспорті. Хотілося якнайшвидше опинитися у власному ліжку та провалитися в глибокий сон, що хоч на якийсь час може допомогти врятуватися від усіх складнощів реальності.

Ми сіли в джип Владислав, який, здогадуюсь, для нього привіз сюди один з охоронців сім’ї Романюк. Варто було визнати, що в більш розкішному авто мені ніколи не доводилося сидіти. Одразу ставало ясно, що цей чоловік знаходився на зовсім іншому рівні.

— Дякую за те, що захистив мене, — мовила я, дивлячись на вогні вечірнього Києва крізь вікно.

— Що це взагалі був за ..?

— Мій чоловік, з яким ми зараз розлучаємося, — я перебила його перш ніж він встиг сказати все, що думав про Антона.

Зараз уже не було жодного сенсу приховувати цей нюанс наших стосунків. Урешті-решт, розлучення були доволі поширеним явищем і насправді не мали ставати причиною, щоб змінювати думку про мене, так що не варто було соромитися подібного досвіду.

— Наскільки я помітив, він не дуже хоче мирно розходитися, — саркастично сказав Влад.

— Антон вів себе так, бо випив зайвого, — спробувала я захисти колишнього, хоч і розуміла, наскільки слабко звучить дане виправдання.

У відповідь на це чоловік тільки пирхнув.

Запанувала тиша — і йому, і мені було про що подумати.

— Ти тепер звільнишся? — несподівано запитав Влад.

Я повернулася і пильно подивилася на нього, але чоловік повністю сконцентрувався на дорозі та не показував своїх істиних емоцій.

— Чому це я маю звільнятися? — урешті-решт промовила я

— Ну, це було б доволі логічно після допиту в поліції та всього, що, як я здогадуюсь, тобі наговорили про мою сім’ю.

Я похитала головою.

— У них немає жодних доказів проти вас. І, чесно кажучи, я не вірю, що ти і твоя сім’я може займатися чимось незаконним.

Машина різко зупинилася біля мого під'їзду. Чесно кажучи, я так зосередилася на діалозі, що геть не помітила, як пролетів час і ми дісталися сюди.

— Дякую, — повторила я і хотіла вийти з машини, але Влад зупинив мене, легко взявши за руку.

— А якщо я справді злочинець? ­— ледве чутно запитав він.

Я подивилася в його яскраво-зелені очі та під дією їхніх незбагненних чар забула про все, що хотіла сказати.

Влад обережно наблизився до мене. Я опустила погляд на його губи та мимовільно затамувала подих. Коли він поцілував мене, я не відштовхнула його, а відповіла на поцілунок. Це було дуже пристрасно та палко. Доки поцілунку не сталося, я й не підозрювала, як сильно бажала цього.