Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Машина мчить на шаленій швидкості, але мені геть байдуже і на потенційну небезпеку, і на причини такого нахабного порушення правил дорожнього руху.

Уся моя увагу прикута до водія автомобіля. Зосереджений Влад виглядає страшенно сексуально, так що фантазія мимоволі починає малювати яскраві картини нашої близькості. Я так сильно хочу його, і байдуже на все інше. З цим диким потягом просто неможливо боротися…

Я різко прокидаюсь і важко дихаю, намагаючись прийти до тями. Поруч нікого немає, я знаходжусь на самоті у власній спальні.

Ох, схоже, той поцілунок з Владом запечив мене значно більше, ніж я готова була визнати. Сказати чесно, мені дуже сильно хотілося, щоб усе зайшло далі, але потім я згадала про Вікторію та втекла додому, поки не зробила величезну помилку, про яку б потім шкодувала.

Я чудово пам’ятала свій душевний стан після того, як мені стало відомо про зраду Антона. Я відчувала себе надзвичайно спустошеною та розбитою, і ні в якому разі не хотіла, щоб через мене хтось ще (навіть така неприємна особа, як Вікторія) відчував теж саме. Ніколи б не змогла пробачити собі, якби стала тією самою «розлучницею».

Очевидно, після такого бурхливого сну заснути більше не вдалося, тому зранку відчувала себе геть розбитою. Навіть три чашки кави не змогли збадьорити мене. Та роботу ніхто не відміняв, тож я перевдягнулася, зробила легкий макіяж і вже збиралася виходити з дому, але на порозі мене чекала несподівана гостя.

— Що трапилося, Лізо? ­— запитала я подругу, коли побачила її заплакане обличчя.

Усі власні переживання миттєво вилетіли з голові, витіснені тривогою за дорогу людину.

— Стас зник, — горісно повідомила вона, заходячи до квартири та схлипуючи.

— Зник? — здивовано перепитала я. — Що ти маєш на увазі?

— Вчора Стаса відпустили раніше за мене з допиту, і більше я його не бачила. Додому він не прийшов. Я так хвилююсь за нього, Надю!

Я обійняла Лізу і, зізнаюсь, частково навіть зраділа, що нарешті і я можу якось допомогти їй. Знаю, це може прозвучати геть неправильно, але подруга так часто ставала мені опорою в тяжких ситуаціях, що мимоволі виникало почуття провини за власну безпорадність. Та тепер з’явився шанс по-справжньому відплатити їй за доброту.

— Тобі варто заспокоїтися. Випий трав’яного чаю і поспи декілька годин, а я знайду твого Стаса.

— І як ти збираєшся це зробити? — у голосі подруги я чітко почула недовіру.

Ображатися на її скептицизм було просто неможливо, оскільки насправді я дійсно ще сама не знала відповіді на це запитання. Але замість визнання правди, я сказала:

— Не турбуйся про це. Я обіцяю, що відшукаю його.

У погляді Лізи все ще читалися сумніви, та вона все-таки кивнула та взялася слідувати моїм настановам. Тільки переконавшись, що подруга заснула, я взялася за вирішення проблеми.

Щоб знайти Стаса, мені, очевидно, потрібна була допомога його брата, тож замість того, щоб відправитися на роботу, я поїхала до офісу, де працювали Романюки. Незважаючи на всі події минулого дня, очевидним варіантом здавалося звернутися саме Влад, оскільки Олександра я фактично не знала.

Чесно кажучи, я не надто цікавилася бізнесом свого роботодавця. Знала лише, що це якось пов’язано з парфумерією. Але коли я почала шукати інформацію в інтернеті, виявилося, що брати Романюки володіють доволі крупною фірмою, яка навіть мала декілька філіалів закордоном. Просто вражаюче!

Знайти адресу головного офісу виявилося доволі легко. Він знаходився в самому центрі Києва, прямо на Хрещатику, тому я змогла легко дістатися туди на метро. Це зайняло в мене не більше, ніж півгодини.

Зайшовши до сучасного офісного центру, я одразу ж запитала в жінки за рецепцією, де знаходиться фірма сім’ї Романюк. Вона сухим діловим тоном направила мене на дев’ятий поверх. Подякувавши, я піднялася на ліфті, підійшла до столу секретарки та звернулася до неї:

— Добрий день! Мені потрібно поговорити з Владиславом Романюком.

Білявка підняла голову, поправила свої окуляри в масивній червоній оправі, фальшиво всміхнулася та запитала аж занадто писклявим голосом, що різав слух:

— Добрий день! Вам призначено зустріч?

— Ні, але мені терміново потрібно з ним поговорити. Будь ласка, просто скажіть йому, що прийшла Надія Ліщенко.

Було очевидно, що секретарка не горіла бажанням допомагати мені, але все ж натиснула на стаціонарному телефоні декілька кнопок і піднесла слухавку до вуха.

— Владиславе Михайловиче, до Вас прийшла Надія Ліщенко, каже, що з дуже важливої справи… Гаразд, я зрозуміла, — жінка поклала слухавку та звернулася до мене: — Він готовий прийняти вас. Ідіть прямо по коридору, кабінет знаходиться в самому кінці.

Я ввічливо подякувала та направилася за вказанами напрямом.

— Надю, що сталося? — з неприхованою тривогою запитав Влад щойно я ввійшла, оминувши ввічливі вітання.

Судячи з усього, він аж ніяк не очікував мого візиту, тому зараз знаходився в розгубленому та спантеличеному стані.

Мимобіжним поглядом я оглянула його кабінет, подумки відмітивши те, що там не було жодної особистої речі, що нагадувала б йому про сім’ю. Хоча, можливо, такий холоднокровний і відсторонений підхід просто необхідний для успішного керування великим бізнесом…

— Якщо це стосується того, що трапилося вчора… — продовжив він, але я його різко перебила, не бажаючи обговорювати події минулого дня.

— Ні, я тут не через це. Твій брат Стас зник.

Влада сприйняв мої слова з неприхованим скепсисом.

— А ти звідки про це знаєш?

— Його дівчина Ліза — моя найкраща подруга. Вона прийшла до мене вранці дуже схвильована та розповіла про те, що Стас зник. Я пообіцяла, що знайду його.

На диво, ці слова змусили його почати серйозно сприймати інформацію про зникнення брата. Чоловік нервово провів рукою по своєму темному волоссі та задумався. Я стояла мовчки, не заважаючи йому.