Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

Відбір. Ця цікава ідея захопила мене з головою. Звичайно, оголошення можна було розмістити будь-де, наприклад, на якомусь відомому сайті знайомств. Але тоді мені писали б люди несерйозні, невідомо хто і з різними непристойними пропозиціями, це зрозуміло. Тому треба було дуже серйозно поставитися до такого питання.

І раптом я згадала про елітний та закритий сайт, про який мені розповідала колись подруга, що працювала в цій мережі. Їм заборонено було поширювати цю інформацію, але все таємне, як завжди, все одно стає явним. Сайт «Впевненість» був проєктом, котрий був започаткований і уведений відомим в Україні  бізнесменом Марусяком* для людей, які були, по-перше, досить багатими, щоб заплатити за участь у цьому проєкті, а по-друге, мали справді серйозні наміри познайомитися з ким-небудь, із ким хотіли б створити, так би мовити, сім’ю.

І тут справді велику роль відігравали ділові відносини. Тобто, укладаючи шлюб, ці люди, як і я, згодні були б оформити своє майбутнє подружнє життя у вигляді шлюбного контракту. А це мені чудово підходило. І вагітність у моєму випадку була великим бонусом, адже страшенно зайняті бізнесмени часто не мали часу не те, щоб познайомитися з якою-небудь жінкою, з котрою хотіли б одружитися, але й часу (а інколи й бажання) на те, щоб поклопотатися про продовження роду. Одруження з вагітною було зручним для таких чоловіків. Адже тоді їхня репутація як людей із сімейними цінностями зростала в рази, бо з такими бізнесменами більш охоче укладали ділові контракти, аніж із холостяками. Я навіть чула, що за кордоном є служби, котрі організовують тимчасові сім’ї на певні періоди для бізнесменів, котрі наче брали сім’ю «на прокат». 

І я теж хочу сім’ю  але не "на прокат", а по-справжньому. І чоловіка. І батька своїй дитині. Чому б і ні? 

Я передзвонила Мар’яні, ми мило побесідували про те, про се - і вона зробила мені доступ до закритого сайту серйозних знайомств. Здивувалася, правда, але виду не подала. Вона не знала про мої стосунки з Рестом, думала, що я самотня, і рада була допомогти. 

Та-а-ак... Тепер треба придумати оголошення. Всі ті ідеї, котрі виникли в моїй голові під час розмови з Максимом, почали оформлюватися у Ворді в досить пристойний і цікавий текст.

Отже, шукаю чоловіка для створення сім'ї... Наміри серйозні... Так. Що ще написати? Вагітна. Дитина буде через вісім місяців. Серйозно все.

Ага! І в шлюбному контракті пропоную кругленьку суму, яка повністю належатиме чоловікові. Якщо він виправдає мої сподівання. Ну, а що він думав? Я та сторона, яка платить! Гм. Повинен кохати (принаймні, спробувати, і довести мені, що я йому подобаюся), і пройти деякі мої випробування перед остаточним рішенням.

Гм. А якщо претендентів буде надто багато? Я задумалася. Тю! Ми живемо у вік штучного інтелекту й передових високих технологій! Рандомно виберу... Ну, наприклад, п’ятеро найкращих нехай позмагаються за мою руку і серце! 

Так. А тепер місце проведення відбору. Я роззирнулася навколо. Це вже трохи становило проблему. Хата в селі. І я, така собі екзальтована й епатажна «мільйонерка». В принципі, а чому б і ні? 

Але де ж вони житимуть, ті мої майбутні чоловіки, під час відбору? З іншого боку, хай вони про це думають, а не я. 

Тут я почула, як у хату зайшов Максим і прокричала йому: 

- Максиме, а до районного центру скільки їхати за часом? 

- Десь хвилин двадцять рейсовим автобусом, - відповів він, з’являючись на порозі моєї кімнати. 

Ох, трясця! Ну, й красунчик він. Хоч би сорочку застібнув! Оголені засмаглі рельєфні груди чоловіка так і притягували погляд. Я опустила очі на текст свого оголошення, намагаючись оговтатися...

- Невже ти й справді хочеш затіяти всю цю дурню? – спитав він, проходячи в зал і сідаючи в крісло. – Марто, це абсурд! 

- Так, - кивнула я, дописуючи в оголошення, що всі відібрані мною претенденти можуть або жити в селі там, де знайдуть собі прихисток самостійно, або винайняти готель в районному центрі і приїжджати в Кипнівку зранку о... 

- А о котрій їде перший автобус з міста на село? – знову спитала я чоловіка.

- З міста автобус виїжджає о шостій, десь о шостій тридцять в Кипнівці, потім рушає на ще два села далі і повертається назад та їде вже на місто о пів на дев’яту, - пояснює незадоволено Максим. 

- Чудово! – дописую я інформацію в своє оголошення. 

Заповнюю свої особисті дані, оплачую показ оголошення на тиждень (думаю, цього достатньо, щоб набрати достатню кількість людей для мого «конкурсу») і рішуче натискаю «Ентер». Все. Справу зроблено! Тепер, Марто, чекай сотні претендентів на твою руку та серце! 

Я внутрішньо посміхаюся, а Максим ще більше темніє на лиці. Бачить, що я вже щось зробила. 

- Бачу, ти вперта, - похмуро говорить він, дивлячись пильно на мене. 

- Ще й яка! – підтверджую. – Оголошення вже вислала! Тепер чекатиму «конкурсантів». 

Я швидко розповідаю Максиму про сайт серйозних знайомств і переповідаю зміст свого оголошення. Він несхвально киває головою, а потім питає: 

- І які ж випробування ти підготувала для своїх, гм, женихів? 

- Я ще не придумала, - відповідаю. Зиркаю у вікно і кажу. – Для початку щось простеньке. Ну, наприклад, зібрати смородину чи малину з кущів у саду.  Я бачила, ягоди цього року рясно вродили. Хто більше збере, той на першому місці опиниться. Випробування триватимуть кілька днів, десь шість чи сім. Думаю, тижня вистачить, щоб познайомитися з моїми женихами ближче і...